Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Переміни в житті східних слов'ян, які прийшлися на IX–X ст., були співзвучні загальному рухові історії європейського континенту. З різним темпом у його окремих регіонах проходили або вже пройшли назагал схожі процеси, що стали наслідком втягнення варварських народів до орбіти греко-римської цивілізації, передовсім – до соціального перевороту в родоплемінному укладі.

Без сумніву, провідну роль і в "одержавленні" варварських народів з супутньою легітимацією інститутів регулярної влади, і в становленні нової системи вартостей, яка ці зміни санкціонувала, відіграла універсальна інституція середньовіччя – християнська церква. Християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця IV до кінця XIV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V–VIII ст. були навернені германські племена, після Великого переселення народів розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Східної Балтії, тож за Римом закріпилося главенство над християнами Західної і Центральної Європи. Нова хвиля християнізації прилучила в IX ст. до Римської церкви слов'янські народи Хорватії і Моравії, а з середини X – початку XI ст. – населення Данії, Польщі та Угорщини.

Місійна діяльність Східного (Константинопольського) патріархату, вельми інтенсивна у IV–VI ст., коли були християнізовані південні та східні терени імперії – Ефіопія, Вірменія, Грузія, Сирія та ін., теж набрала повторної активності у IX–X ст. Ареною візантійської активності стали Балкани і Центрально-Східна Європа: наприкінці IX ст. були (повторно) навернені серби і далматинці, у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари і тоді ж, у 60-х, відбулося "перше" (Аскольдове) хрещення Русі. Як ширше було показано далі, воно ще не перетворило язичницьку Русь на християнську державу, а тим більше не визначило остаточно – до Константинопольського чи до Римського християнського берега приб'ється Київ. Проте "вибір віри", зроблений 988 р. князем Володимиром Святославичем на користь Константинополя, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані Путтю з варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Окрім усього, Константинополь тих часів був одним з найрозкішніших міст світу, і під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів, які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.

Так у рамках ширшої – європейської – християнської спільноти населення майбутньої України опинилося серед її греко-візантійського відламу. Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і стиль духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя до невільника. Тож з погляду на те, коли і як засвоювалися ці стереотипи, що поволі ставали власною, органічною нормою, варто розпочати цей розділ. Він охоплюватиме події з кінця X до початку XIV ст. – часи становлення, розквіту і занепаду Київської Русі, або, як їх традиційно називають в українській історіографії – княжу добу.

За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках IX ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі "не знають", зате підносять до рівня догмату роль Володимира- першохрестителя . Намагаючись пояснити цю "змову мовчання", дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія "Володимирового хрещення" була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці XI ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років XI ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької. Русь у баченні автора (авторів?) Сказань – це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси , і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло.