Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

У другій половині II тис. до н.е. населення ямної історико-культурної області було асимільоване племенами північноіранського походження, які заселили гігантський степовий простір від р. Уралу до Дністра. Найтривкішу спільноту серед них складали носії зрубної культури(назва походить від звичаю ховати покійників у дерев'яних зрубах під курганами). Як і їхні попередники, ці скотарські племена ще вели осілий спосіб життя. Схоже, були добрими міделиварниками: на території сучасних Дніпропетровської та Херсонської областей виявлено міделиварні майстерні, а в похованнях знаходять чимало зброї та виробів з бронзи. З племен зрубної культури у XVI–XV ст. до н.е. виділилися кіммерійці– іраномовний етнос, який став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – "Одіссеї" Гомера.

Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VII ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в X ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної.

Першим суб'єктом писемної історії на території України, в якому поняття території пов'язалося з боговстановленою спадковою владою царів, стало Скіфське царствоVI–III ст. до н.е. – протодержавне утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з'ясовані. За однією з гіпотез, це вихідці з глибин Азії – передгір'їв Алтаю та аральських степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар'ї та Сирдар'ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами Північного Причорномор'я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині II тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам'ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом, пов'язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними жителями Подніпров'я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра – Матері-Річки.

Обшари Царства Скіфів, що виникло в VI ст. до н.е., як свідчить Геродот, простягалися вшир на 600–700 км від Дону до Дунаю і приблизно на стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип'яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували скіфи-орачі (у межиріччі Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов'ї до р. Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі). Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими , а решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше, лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.

Варто додати, що і царські скіфи , і скіфи-кочовики займалися кочовим скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час на євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та матеріальну і духовну культуру населення.

Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки античним свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у тому числі славетних царських – в курганах Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могили та ін. Складну соціальну структуру цього суспільства, його військову організацію, звичаї, тип господарювання й вірувань, витончене ювелірне та прикладне мистецтво навряд чи можна охарактеризувати в короткому нарисі. Тож автор змушений відіслати читача до величезної (у тому числі й науково-популярної) літератури зі скіфського питання. Тут же варто наголосити, що чимало елементів скіфської культури були однаково розповсюджені і в кочовому, і в осілому, тобто протослов'янському ареалах Скіфського царства. Припускають, що зі скіфських взірців була запозичена й військова організація землеробського люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу.