Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам'ятками Дунайського басейну, Ватіканського півострова, острівного Східного Середземномор'я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – "Великої Матері" (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у "протомістах" – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Дискусійною лишається протоетнічна ідентифікація трипільських племен. Нині більшість вчених, спираючись на аналіз скелетних решток, схиляється до ідентифікації трипільців з середземноморською расою, можливо – вірменоїдним антропологічним типом, поширеним серед давніх мешканців Східного Середземномор'я і Малої та Передньої Азії. Це логічно перегукується з тим фактом, що українська територія була ніби периферією цього культурного ареалу, основний масив якого зафіксований у долині Дунаю, на півночі Балканського півострова та на острівному масиві Егейського моря.

На зламі III–II тис. до н.е. контактне спрямування українських територіальних культур зазнає великих перемін. Якщо трипільське вело з України на Дунай і Середземномор'я, то йому на зміну прийшли дві великі культури інакшої просторової орієнтації – західної і східної, які поступово асимілювали трипільську спільноту. Ці "події" (якщо можна так висловитися стосовно праісторичної доби, де зміни накопичувалися століттями) вписалися вже в новий етап праісторичної періодизації – так званий бронзовий вік (друга половина III – початок І тис. до н.е.). Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. До таких належать і згадані вище дві більші культури, які поглинули трипільську, освоївши на заході й півночі лісові та лісостепові зони, а на півдні й сході – степові. Зокрема, аж на зламі III–II тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам'ятки так званої культури шнурової кераміки,інакше – бойових сокир(назва походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів: адже, крім України, пам'ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від р. Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів, географічний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтійських і слов'янських мов. Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками слов'ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).

Культура шнурової кераміки в XV–XI ст. до н.е. продовжила себе у новій культурній спільноті – тшинецько-комарівській(від м. Тшинець у Польщі і с. Комарова на Львівщині), що була поширена в українському та білоруському Поліссях, Східній Польщі, Прикарпатті, Придністров'ї, Придесенні та Верхньому Подніпров'ї; її носіїв вважають прямими попередниками майбутніх слов'ян і балтів. Ще пізніше, в XI–IX ст. до н.е., у лісостеповій зоні Правобережної України жили племена так званої білогрудівської культури(від Білогрудівського лісу на Поділлі), спорідненої з комарівською, яку частина дослідників вважає протоосновою східнослов'янської.

На зламі III–II тис. до н.е. синхронно до вказаних змін у лісостепових регіонах міняється і картина заселеності причорноморських степових просторів. Поволі просуваючись через Дніпро зі сходу, тут утверджуються скотарські племена ямної культури(назва походить від типу поховань – у ямах під курганними насипами). Займаючись переважно скотарством, вони ще не були кочовими. На осілий спосіб життя вказує високий рівень будівництва оборонних споруд (як, наприклад, укріплене поселення на Херсонщині, розташоване на площі близько 1,5 га і оточене потрійною стіною мурів, викладених з великих вапнякових брил; висота їх решток перевищує 2 м). Однією з найхарактерніших рис ямної культури був розвинутий культ предків, що виявлялося у типі поховань під насипними високими курганами. На їх вершинах, очевидно, влаштовувалися святилища, а також встановлювалися найдавніші антропоморфні скульптури-ідоли, ймовірно – символи патріархального предка-божества (в степах України власне в цей час уперше почали з'являтися такі кургани, згодом названі могилами ).