Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Згідно з цими уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні – на р. Прип'ять, північно-східні тяглися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні Чигиринщиною-Уманщиною-Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським Союзом та Польщею.

Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях XVII ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов'ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв'язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця XVII аж до середини XX ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн. Так, на сході у другій половині XVII – на початку XVIII ст. стали de facto українськими землі незалюднених південно-степових околиць Московської держави, де внаслідок козацької колонізації витворилася так звана Слобідська Україна.Впродовж XVIII ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з Приазов'яЄдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік моря, колонізує території сучасних найсхідніших областей України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор'ї ішов на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768–1774 та 1787–1791 рр., а особливо після ліквідації Кримського ханату (1783) експансія Російської імперії на південь набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-імігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів'ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії.На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії.

Розпад останньої на окремі державницькі утворення (об'єднані наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік) вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. Серед регіонів, "українськість" яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії. Натомість у складі Росії залишився, всупереч географічній логіці, Крим(Верховна Рада СРСР офіційно передасть його Україні у 1954 р. на доказ "вічної дружби" з нагоди святкування 300-ліття Переяславської угоди).

Друга світова війна принесла нові уточнення. За встановленим нею status quo, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії, Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ – причорноморське узбережжя між рр. Дністром і Дунаєм – нині південно-західні райони Одеської обл., і Буковина– нині Чернівецька обл., від Угорщини – Закарпаття,а від Польщі – стара історична територія Галичиниза винятком Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок, Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею).

Таким чином, остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене впродовж XX ст., стало підсумком політичних дій, які від України залежали хіба в тому сенсі, що факт її існування використовувався в аргументації радянських дипломатів. Проте (як іноді трапляється в історії) стратегічні розрахунки керівників СРСР, де щонайменше думалося про інтереси українського народу, дозволили вперше за тисячолітню історію об'єднати майже всі відлами етносу в рамках єдиного політико-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якого в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська держава.