Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Щодо подальшої долі самого К. Розумовського, то 1764 року він вирушив у подорож за кордон, склавши перед тим і функції президента Академії наук. Незважаючи на те, що колишній гетьман продовжував займати високе становище при царському дворі та в уряді (як сенатор і генерал–фельдмаршал), Катерина II понад 11 років не дозволяла йому навіть з’являтися в Україні. І лише на початку 1776 року, при сприянні фаворита імператриці Г. Потьомкіна, з яким Кирило Григорович перебував у дружніх стосунках, він зміг уперше після тривалої відсутності приїхати на батьківщину. На цей час К. Розумовський став ще заможнішим, одержавши в спадщину величезні маєтки покійних брата Олексія Григоровича і дружини Катерини Іванівни. Своє багатство він розділив між дітьми — шістьома синами й п’ятьма дочками.

Навесні 1787 року Розумовський залишив Петербург, відійшовши від усіх державних справ, і переїхав до Москви. В 1794 році в зв’язку з погіршенням стану здоров’я він повернувся в Україну й поселився в Батурині. Останні роки життя Кирило Григорович присвятив будівництву церков і кам’яних будинків у своїх володіннях: Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін., а також активній господарській діяльності. Він був одним із перших в Україні поміщиків, котрі почали застосовувати прогресивні для того часу методи виробництва. Зокрема, він заснував у Яготині шовкове виробництво, використовував у своєму господарстві машини, вдосконалював свічкову й сукняну фабрики в Батурині тощо.

Помер К. Г. Розумовський 3 січня 1803 року на 75–му році життя. Поховали його в трапезній церкві Воскресіння Христового в Батурині, яку гетьман відбудував на руїнах мазепинської церкви.

Так мирно й тихо, на відміну від багатьох своїх попередників, скінчив життя останній гетьман України. Та й прожив він, власне, не по–гетьманськи, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з грязі в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. Ніколи не відав він почуття радості проводиря з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках, не палив козацької люльки. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.

Та, попри все, К. Розумовський залишився в історії України, і не стільки своєю сумною роллю останнього гетьмана й найтитулованішого українця, а причетністю до тривалої й трагічної боротьби українського народу, його кращих представників за свою державність. І в тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців й, зрештою, матеріалізувалася в створенні сучасної України, певна роль належить і Кирилові Розумовському.

Визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918).

В умовах національно–визвольних змагань 1917–1921 років здійснив спробу утвердити монархічну форму правління в Україні та розв’язати широкий спектр соціально–економічних, національно–культурних, зовнішньополітичних проблем. Непослідовна політика Гетьмана, яка виражала інтереси найбільш заможних верств українського суспільства, залучення до управління державою представників консервативних партій, деякі з них мали антиукраїнські переконання, опора на іноземні війська, відштовхнули від співпраці з ним національно–демократичні сили і призвели до утворення опозиції та здійснення нею успішного державного перевороту.

Так сталося, що перші й останні дні Павла Скоропадського пов’язані з Німеччиною. Він народився 3(16) травня 1873 року на німецькому курорті Вісбаден. Лише у п’ятирічному віці Павлика, що тоді розмовляв лише німецькою, привезли в Україну. Дитинство його пройшло у дідівському маєтку, в мальовничому Тростянці на Полтавщині. Оскільки батько, Петро Іванович, часто бував у роз’їздах, турботу про онуків узяв на себе дід, Іван Скоропадський. Тут за допомогою парафіяльного священика о. Митрофана Ладишевського їх навчали російської мови й Закону Божого. Заборона вживати німецьку була настільки суворою, що Павлик швидко її забув. Дід чудово володів українською й давав онукам читати книжки цією мовою.