Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими національними околицями Російської імперії. При цьому чи ненайголовнішим об’єктом критики було існуюче на той час українське («малоросійське») право. Останнє кваліфікувалося ним «яко главный непорядок в Малой России», оскільки «оно им вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Ее Императорского Величества…». Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції й самого царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: «Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавним государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно — ніякої автономії України немає й не може бути.

Однак особисті позиції й становище самого гетьмана К. Розумовського на цей час залишалися досить міцними. Як і раніше, він користувався великою прихильністю імператриці Єлизавети. Часто приїжджаючи до Петербурга й Москви, він підтримував міцні зв’язки з багатьма найвищими царськими сановниками й вельможами. Саме в цей період К. Розумовський встановив дружні контакти з великою княгинею Катериною — майбутньою імператрицею Росії, а через неї і з майбутнім польським королем Понятовським. Так, згодом і сама майбутня імператриця Катерина II у своїх записках писала: «Років двадцять по тому я якось спитала його, що рухало ним, коли він, щодня долаючи по 40–50 верст, приїздив до нашого з цесаревичем тихого непримітного двору у Раєві, коли у нього збиралось вишукане товариство. Він відповів із запалом: “Закоханість у вас!” Я навіть думки не мала про це. Він же на той час був одружений з найбагатшою спадкоємницею роду Наришкіних».

На той час значно активізувалася діяльність К. Розумовського і як президента Російської Академії наук. Як відомо, Михайло Ломоносов, натхненний і заохочений його підтримкою та допомогою з боку фаворита імператриці Івана Шувалова, розгорнув роботу по створенню й дальшому розвитку Московського університету та гімназії при ньому. Саме з ініціативи К. Розумовського кількість учнів цієї гімназії, котрі навчалися за державний рахунок, збільшилася утричі. За дорученням президента академії Ломоносов почав складати великий атлас Російської імперії.

Треба зазначити, що подібні просвітянські заходи К. Розумовського не обмежувалися лише Петербургом чи Москвою. Гетьман пройнявся ідеєю створення університету і в Україні, зокрема в своїй резиденції Батурині. У 1760 році Г. Теплов, узявши за зразок статут німецьких університетів, створив проект батуринського університету, фундатором і протектором якого мав стати гетьман. В університеті передбачалося функціонування дев’яти кафедр («професур»), зокрема з латинського красномовства, філософії, юриспруденції, історії, математики, теоретичної й практичної фізики, анатомії, хімії, ботаніки та природознавства. Професори університету, крім публічних лекцій для всіх студентів, могли (за бажанням студентів) читати ще й приватні лекції.

За цим проектом при батуринському університеті передбачалося утворення підготовчої семінарії на 40 здібних учнів — вихідців із збіднілих шляхетських родин і «різних чинів», яким надавалася спеціальна стипендія.

Та, на жаль, проект створення першого в Україні світського вищого навчального закладу так і залишився на папері. Українська феодальна державність, що вже стояла на порозі своєї загибелі, не змогла забезпечити здійснення цього задуму, що об’єктивно відповідав соціально–економічним і культурним потребам усього українського народу.

Разом з тим гетьман Розумовський докладав зусиль на поступове зміцнення центральних і місцевих органів управління, що становили складову частину української державності. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви, він відвідав усі полки Гетьманщини й переконався в необхідності радикальних перетворень у системі управління самого гетьманського адміністративного апарату. Передусім К. Розумовський почав з реформи судочинства, що відзначалося строкатістю і плутаниною своєї структури. На той час на Лівобережній Україні існувало п’ять судових інстанцій: сотенний суд, полковий, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія і, зрештою, гетьман. Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою інстанцією, Розумовський водночас пильно стежив за політичним життям, яке вирувало в Петербурзі. І не просто стежив, а будучи досить впливовою особою при царському дворі, брав у ньому безпосередню участь.