Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

В академії тоді відчайдушну й непримиренну боротьбу із засиллям німців вів геніальний російський учений Михайло Ломоносов, який свого часу навчався в Києво–Могилянській академії. Слід зазначити про маловідомий (по суті, замовчуваний) у радянській історіографії факт, що українець К. Розумовський одразу пройнявся глибокою шаною до Ломоносова і, незважаючи на те, що останній мав багато ворогів серед керівної академічної верхівки (Теплов, Шумахер та ін.), часто підтримував його як морально, так і матеріально.

Тим часом у політичному житті України назрівали визначні події. Ще в 1744 році, під час подорожі Єлизавети в Україну, представники старшинської верхівки передали імператриці у Глухові чолобитну з проханням про відновлення гетьманства. І хоча цариця, зважаючи на підтримку прохання з боку свого фаворита, поставилася до ідеї цілком прихильно, вона, безперечно, враховувала політику своїх попередників, особливо Петра І, яка була спрямована на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України–Гетьманщини.

Надзвичайно важливим і серйозним для імператриці та її уряду було й питання щодо кандидатури гетьмана. Цілком ймовірно, що в середині 40–х років XVIII століття найреальнішим претендентом на цю посаду міг бути Олексій Розумовський. Але згодом вибір випав на його молодшого брата, який на той час уже швидко ввійшов у вир світського життя і став досить помітним його учасником. Вирішальним поштовхом до прийняття імператрицею рішення про відновлення в Україні гетьманства стало ускладнення на гой час міжнародного становища Росії: на заході саме назрівала війна з Пруссією, а на півдні — з Туреччиною.

Не бажаючи в такій ситуації викликати невдоволення української старшини й розпалювати її сепаратистські настрої, 5 т равня 1747 року Єлизавета підписала Указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям». При цьому офіційним представникам генеральної старшини, зокрема Лизогубу, Ханенку й Гудовичу, які перед тим уже тривалий час перебували в Петербурзі, однозначно дали зрозуміти, що мова може йти про обрання в гетьмани тільки молодшого Розумовського. Одначе через те, що останній не поспішав міняти блиск столичного побуту на гетьманські турботи і на сіре, буденне, як йому здавалося, життя в глухій провінції, сам термін проведення обряду «обрання» гетьмана значно затягнувся і відбувся лише на початку 1750 року. За цей час у Кирила Григоровича народилися дочка й син (Наталка й Олексій), а сам він дістав почесний чин підполковника лейб–гвардії Ізмайлівського полку.

Але в січні 1750 року депутати Гудович і Ханенко (Лизогуб на той час уже помер у Москві) привезли до Глухова царську грамоту, одержану ними в Колегії закордонних справ, у якій йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по–прежнему». Під останнім визначенням, зокрема, малися на увазі сумнозвісні умови, на яких після погрому України Петром І у 1709 році гетьманом став Іван Скоропадський.

Отже, сценарій «обрання» гетьмана, розроблений і санкціонований у Петербурзі, почав втілюватися у життя. Його режисером–постановником в Україні став спеціальний царський посланець граф Гендріков, котрий прибув до Глухова з жалуваною грамотою на гетьманство. Заручившись повною підтримкою старшини, духовенства й козаків щодо бажаної кандидатури, він розпочав активну підготовку офіційної церемонії.

У середині липня 1751 року новообраний гетьман К. Розумовський із величезною свитою прибув до Глухова, де йому влаштували помпезну зустріч. Нерозлучним супутником гетьмана залишався Теплов, який прибув із ним в Україну в чині колезького радника. Незабаром він очолив новостворену гетьманську канцелярію і поступово прибрав до своїх рук її адміністративну діяльність. Користуючись необмеженим довір’ям з боку гетьмана, Теплов став негласним повелителем Лівобережної України, що викликало невдоволення матері гетьмана, старої Розумахи.

К. Розумовський, як і попередні гетьмани, став найбільшим землевласником в Україні й одним із найбагатших поміщиків усієї Росії. Згідно з царським указом від 5 червня 1750 року йому дарувалися міста Батурин, Почеп і Ямпіль з повітами, значна частина Г'адяцького замку з містечками й селами, а також чимало дворів з Шептаківської, Чеховської й Биковської волостей та інших маетностей — загалом 10 107 дворів. Тоді ж у підпорядкування нового гетьмана, тобто «на уряд», перейшли всі маєтності, що належали перед тим Д. Апостолу. Тільки у рангових володіннях К. Розумовського, що були мало не в усіх полках, перебувало 9 628 селянських дворів і бездвірних хат. Щоправда, це було вдвічі менше, ніж мали гетьмани Мазепа й Скоропадський (відповідно 19 654 і 19 882 двори). Власне, саме на це скаржився Розумовський в одному з своїх листів до Петербурга. Однак якщо врахувати володіння, подаровані йому царським урядом (тобто приватні), то навряд чи були в нього підстави для подібних скарг. Так, 1764 року, одразу після ліквідації гетьманства, К. Розумовському «пожаловали в потомство» до восьми тисяч дворів. Згідно з ревізією 1782 року в семи повітах Новгород–Сіверської губернії за К. Розумовським нараховувалося 74 177 кріпаків, а в російських губерніях — понад 45 тисяч (І. Мазепа, наприклад, мав у російських маєтках до 11 тисяч кріпаків).