Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Зокрема, прибувши наприкінці 1761 року до столиці (в зв’язку зі смертю імператриці Єлизавети), гетьман України незабаром опинився в найближчому оточенні нового імператора Петра III. Щоправда, цього разу його становище при дворі значно погіршало. Якщо раніше він почувався незалежним і гордовитим вельможею, який більшість свого часу в столиці проводив у розвагах і бенкетах, то зараз він постійно перебував при особі імператора і не мав дозволу виїжджати з столиці. Як згадував князь Васильчиков, гетьман «сделался чем–то вроде шута и не мог при своем светлом уме, с первых же дней нового царствования, не понять жалкой роли, которую ему предоставил новый император». До того ж Петро III змушував гетьмана особисто (як підполковника гвардійського полку) займатися військовим тренуванням і часто публічно насміхався з нього за виявлену незграбність. Тому К. Розумовський, як і багато хто з оточення імператора, змушений був тримати при собі досвідченого офіцера, в котрого кілька разів на день брав уроки прусської муштри, яку так полюбляв Петро III.

Таким чином, при всьому зовнішньому блиску свого становища й, певною мірою, особистій прихильності до нього імператора, К. Розумовський фактично перебував у принизливому становищі.

Зростаюче серед дворянства невдоволення політикою Петра III (особливо зовнішньою) спонукало К. Розумовського прилучитися до змовників, очолюваних дружиною імператора Катериною, і взяти активну участь у двірцевому перевороті, що стався в червні 1762 року. Ізмайлівський гвардійський полк, очолюваний гетьманом України, відіграв найвирішальнішу роль у скиненні з престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини II. Усіх активних учасників перевороту нова імператриця щедро нагородила. К. Розумовський, зокрема, долучив тоді до своїх прибутків ще й пожиттєвий оклад у п’ять тисяч карбованців на рік. Окрім цього, його пожалували в сенатор–генерал–ад’ютанти імператриці. Протягом року він іще залишався при царському дворі, користуючись повним довір’ям і прихильністю Катерини II. І лише в червні 1763 року, остаточно зіпсувавши стосунки з фаворитом цариці Григорієм Орловим, гетьман виїхав в Україну. Як доповідав тоді з Москви прусський посланник в Росії граф Сольмс королю Фрідріху Великому, «гетману не нравилось, что человек (Григорій Орлов. — Авт. ), который несколько времени назад стоял так значительно ниже его, сделался равным ему по чину».

На той час успішно завершувалися перетворення в суспільному й економічному житті, що їх розпочав Розумовський в Україні ще в другій половині 50–х років XVIII століття. Сам гетьман перебував в ореолі слави й пошани як один з тих, кому Катерина II завдячувала своєю владою.

Однак цього гетьману–графу було вже замало. Тривале перебування при царському дворі на перших ролях сприяло зростанню не тільки його економічної могутності, але й політичних амбіцій. Передусім йдеться про спробу К. Розумовського встановити спадкоємне гетьманство. Вперше це питання було поставлено на старшинській раді, скликаній гетьманом наприкінці 1763 року. На цій раді було вироблено 23 спеціальні пункти, що лягли в основу згодом складеної на ім’я імператриці чолобитної з проханням дати дозвіл на встановлення спадкоємного гетьманства в роді Розумовських.

Намагаючись заручитися підтримкою вищого духовенства, К. Розумовський відправив до Києва довірену особу — старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Туманського — на таємні переговори з Київським митрополитом Лрсенієм Могилянським й архімандритом Києво–Печерської лаври Зосимою Валькевичем. Проте останні відмовилися підтримати гетьмана в задуманій ним політичній акції. Більше того, архімандрит Валькевич, знявши копію з чолобитної, поспішив відправити її разом з відповідною доповідною київському обер–коменданту Чичерину. Аналогічні відомості дійшли до київського генерал–губернатора Воєйкова від глухівського коменданта. Отже, текст чолобитної ще до її підписання старшиною став відомий у Петербурзі.

А тим часом гетьман розіслав у всі полки ордери, скликаючи до Глухова всіх старшин, включно до сотника, на нову раду. Відмова духовенства в підтримці не збентежила й не зупинила його. Після тривалих і запальних дебатів чолобитну схвалила й підписала більшість присутньої старшини. Під нею, зокрема, підписалася частина генеральної старшини — суддя Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський, усі полковники (за винятком чернігівського — Петра Милорадовича), усі бунчукові товариші (за винятком Григорія Іваненка), полкові старшини й сотники. В чолобитній, складеній у традиційному при зверненні підданих до свого монарха стилі, українська старшина, наводячи історичну аналогію з сином Богдана Хмельницького Юрієм, просила «явить монарше благоволение и утвердить указами дозволение избрать после нынешнего гетмана достойнейшего из сыновей его, на тех же основаниях, как и сам гетман… к умножению славы и пользы всей империи и непоколебимой верности малороссийского народа, при утвержденных правах, вольностях и привилегиях».