Дуже важливою для вивчення історії козацтва працею є літопис Григорія Грабянки [20] «Действие презельной и от начала поляков кровавшої небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского… в граде Гадячу трудом Григория Грабянки собранная и самобитных старожилов свидетельстви утвержденная. Року 1710». За словами О. М. Лазаревського, літопис Грабянки був відомий у багатьох списках. Уперше працю Грабянки видав Ф. Туманський без імені автора в 1793 році в журналі «Российский магазин». Удруге вона надрукована в 1854 році у Києві
.
Грабянка понад сорок років займав старшинські посади. В 1687 році бачимо його полковим суддею, а в 1723 — у складі групи, на чолі з Полуботком відправленої до Петра І. В Петербурзі він опинився у кріпості. З 1729 року до смерті (загинув у 1734 році під час походу на Крим) Грабянка був гадяцьким полковником. Він мав добру освіту, був обізнаний з вітчизняними й іноземними історичними джерелами, а також із тогочасною літературою. Складаючи свій літопис, Грабянка користувався творами М. Бєльського, О. Гваньїні, В. Каховського, С. Пуфендорфа, М. Стрийковського та ін. Праця Грабянки охоплює історію України від найдавніших часів до 1709 року. Головне місце в ній приділене участі козацтва у Хмельниччині.
Грабянка починає своє оповідання екскурсом у глибину віків. Такий вступ потрібний йому для того, щоб по-новому поставити питання про походження козацтва. Грабянка вважав не тільки незадовільним, а навіть образливим те пояснення, яке давала походженню козацтва більшість польських авторів. Він з обуренням пише про одного з них, який «від кіз диких козаків обзиває, яко до тих швидкістю до борні прирівнюються і тих ловом на іначе упражняються» [21] Летопись Григория Грабянки. К., 1854. С. 15. Грабянка має на увазі Веспасіана Каховського, який запозичив цей погляд у Павла Пясецького
. Йому більш імпонує пояснення Стрийковського, який козаків «веде… від древнього свого якогось там вождя Козака», а ще більше — думка О. Гваньїні. Останній, за словами Грабянки, козаків «від свободи їхньої так названих розумієт бути, тим паче прабатьки їхні від доброї волі охочі до борні споконвіку, яко ж і завжди козаки не приховуючи хоробрості своєї до борні охочі є» [22] Летопись Григория Грабянки. С. 15
.
Щоб обгрунтувати права і претензії того стану, який він репрезентував, Грабянка передусім прагне підкреслити давність його походження. Козаки, за Грабянкою, свою назву дістали в спадщину від предків — хозарів (козарів). Останні — народ скіфського походження і отримали своє ім’я від назви річки, що тече через Бухарську землю в Хвалинське море. Хозари були сміливими й відважними вояками і викликали страх у навколишніх народів. Міркування Грабянки про хозарів фантастичні і непевні. Він уявляє їх собі то як цілий народ, то як військову верству.
Під час татарської навали хозари, за його словами, перейшли спочатку на берег Азовського моря, а потім оселились на Україні. Тут вони трохи змінили своє ім’я і стали називатися вже не комарами, а козаками [23] «Козарів же названня малоросійські воїни… мало чим змінившися, вместо козарів козаками йменуються» (там само, с. 15).
. Так було до захоплення України Польщею. Іноземні поневолювачі стали примушувати козаків відбувати різні роботи. Але козаки («бо ж були від… воїнського чину здавна і мечем вправлялися, а не робітним ярмом») не хотіли з цим миритися й пішли за дніпровські пороги: «Побажали самовільно біля річки Дніпра нижче порогів у пустих місцях та в диких полях перебувати» [24] Летопись Григория Грабянки. С. 18
. Таким чином, як бачимо, Грабянка водночас відповів, по-своєму, звичайно, і на питання про виникнення запорозького козацтва.
Грабянка добре розуміється на реальному побуті запорожців: вони займалися промислами, жили в куренях, обирали собі отаманів, у тому числі кошового. Головним заняттям запорожців, як і їх предків — хозар, запевняє він, була війна: вони існували передусім «морським на бусурманів розбоєм». Побачивши хоробрість і мужність козаків, польські королі, зокрема Сигізмунд І, стали запрошувати їх на службу, причому керувати цими славними вояками вважали для себе за честь навіть польські магнати: «І цим заради їхніх військових справ не погордували над ними бути гетьманами великородних сенаторських домів знатні люди… Предслав Лянцкоронський…, Дмитрій князь Вишневецький…, Євстафій князь Ружинський». Як бачимо, Грабянка ввів у літературу ідею, нібито феодали були організаторами й керівниками українського козацтва. На цьому докладніше зупинимося далі.
Читать дальше