Володимир Голобуцький - Голобуцький. Запорозьке козацтво

Однак особливе місце він, за власним визнанням, приділив записам секретаря Богдана Хмельницького Самоїла Зорки. Крім того, Величко використав «інших літописців і записок козацьких», різні офіційні й неофіційні документи — укази, реляції тощо.

В окремих випадках Величко критично ставиться до джерел. Перекладаючи, наприклад, поему С. Твардовського, він навмисно проминув «непотрібності панегіричні та поетицькі», які «шкільним тільки отрокам до пізнання потрібні».

Розглядаючи щоденник домініканського патера С. Окольського, Величко звинувачував його в перекрученні дійсності: «Два вищеписання сьомий і восьмий розділи, складаючи в цьому діаріуші, велебний отець Окольський вельми розминувся з правдою». Він попереджає, що багато розділів твору Окольського «повні неправди і похлівства». Це пояснюється прагненням Окольського зобразити польських панів переможцями, а козаків — боягузами, нездатними до подвигів.

Разом з тим Величко вважає, що і його власна праця дуже далека від ідеалу. Він звертається до читача зі словами: «А так, ласкавий чительнику, якщо здасться тобі в сій справі моїй (у літопису. — В. Г. )щось невидане і неправедне, то може так воно й є». Убогість козацьких літописів не дозволяє, каже Величко, «домагатися досконалого про все бачення і правди». Тому читач має право, говорить він далі, «моє в цій справі невігластво… виправити».

Величко не торкається питання про походження козацтва, про організацію реєстру тощо. Його більш цікавлять причини боротьби козацтва проти Польщі. Причину повстання 1637–1638 рр., наприклад, він вбачає в тому, що польські пани «протягом багатьох років свавільно безправне і гноблене військо Запорозьке і весь народ малоросійський нехристиянським і нелюдським чином… обтяжували, розоряли, кривдили і збиткувалися».

Правда, головною причиною Величко, як і його попередники — Самовидець і Грабянка, вважає гноблення реєстрового козацтва. Польські пани, «самі на себе кштати ребелізанства взявши, — пише Величко, — і жодних колишніх королівських, віську Запорозькому, на всілякі вольності і свободи, за багато лицарських послуг наданих і привілеями утверджених, мандатів і наказів не слухаючи», гнобили козаків.

Найважливішою частиною його праці є «Сказання про війну козацьку з поляками через Зіновія Богдана Хмельницького гетьмана Військ Запорозьких протягом восьми років тривалу». З розповіді Величка дістаємо докладні відомості про підготовку повстання на Ззпорожжі. Величко детально описав Визвольну війну і пізніші події. Його симпатії завжди на боці повсталого козацтва. Разом з тим він виступає проти тих старшин, які, зраджуючи інтереси свого народу, намагалися повернути його в чужоземне ярмо.

Отже, в історіографії XVI — першої половини XVIII століть можна відзначити два основні напрямки. До першого належать польські шляхетські автори, які обстоювали інтереси польських феодалів, оголосивши козацтво руйнівним елементом, що заважав панській Польщі здійснювати свою «цивілізаторську» місію на Україні. До другого — українські автори, козацькі літописці, які, навпаки, намагалися обгрунтувати думку, що козацтво завжди належало до українських лицарів. Ці погляди відбивали прагнення козацької старшини і українського шляхетства обгрунтувати свої політичні права на керівництво країною на підставі підписаних Б. Хмельницьким «Московських статей» 1654 року, тобто зробити ті статті обов’язковими і для російської сторони. Наймудріші з українського панства розуміли, що нещастя України пов’язані з егоїстичною позицією частини старшин і шляхти щодо свого народу.

Духом щирого патріотизму і вболівання за долю України просякнута «Промова про покращення стану Малоросії» (1750) визначного промовця, генерального підскарбія за гетьмана Розумовського Михайла Скоропадського (1697–1758). Наводжу з «Промови» найбільш характерний фрагмент: «Кому ж треба нещастя України приписати? Чи не нашим внутрішнім непорядкам і міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи ж не залишенню загального добра, а шуканню свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших і прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? Де нині ті ставні воїни, перед якими тремтіли многі європейські та азіатські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь, і які в кінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках на очах батьків наших… Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. І так, краще мені звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любові Батьківщини, ради власної вашої і потомків ваших честі… зберіть усі сили ума вашого і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьківщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя» [28] Нація s поході. 1939. Ч. 6. 15 травня. С. 1