Девід Хогган - Міф про шість мільйонів

Алан Буллок (Alan Bullock) у книзі «Hitler, a Study in Tyranny» («Гітлер — дослідження тиранії», N.Y., 1952, pp. 558ff.) не в змозі надати будь-яку значущу інформацію про політику Гітлера щодо жидів у воєнний час. Він просто не може переступити через моральні та розумові позиції обвинувачення з Нюрнберзьких процесів. Х'ю Тревор-Роупер (Hugh Trevor-Roper) в роботі «Hitlers Kriegsziele» («Військова зброя Гітлера», Vierteljahrshefte fuer Zeitgeschichte, 1960/2) вказує на те, що праця Буллока страждає недооцінкою інтелекту Гітлера і в ній відсутнє розуміння його ідей.

Ганс Грімм (Hans Grimm), видатний і по-справжньому незалежний німецький письменник (помер у 1959 році), написав, поза всяким сумнівом, кращу для свого часу книгу про ідеї та програми Гітлера — «Warum — Woher — Aber Wohin?» («Чому? Звідки? Куди?», Lippoldsberg, 1954). Буде як справедливо, так і доречно представити у цьому довгому дослідженні жахливих звинувачень, висунутих проти Німеччини, суть роздумів Грімма на теми Гітлера, Німеччини та жидів. Довгі роки після смерті Гітлера Грімм відкладав свою працю, до тих пір, поки — в результаті тривалих роздумів і широкого погляду на речі — не прийшов до переконання, що він може неупереджено судити про покійного лідера Німеччині. Перш за все, він визнав у Гітлері людину, що народила диво по-справжньому німецької національної спільноти. Класові конфлікти — як ті, що були пережитками феодальної епохи, так і більш сучасні, які експлуатував Карл Маркс, — були практично повністю подолані.

Грімм вперше зустрівся з Гітлером в 1928 році. Він побачив, що Гітлер має тверду віру в вирішальне значення міцної англо-німецької угоди. Гітлер у ті дні все ще шукав людину, здатну керувати Німеччиною з платформи руху, для якого він сам був пророком.

Грімм за всіх часів зберігав незалежне ставлення до Гітлера і до його роботи. На виборах 1934 року він проголосував проти поєднання посад президента і канцлера, вважаючи, що Гітлер не заслуговував мати в своїх руках стільки влади. На ту пору Гітлер вже вирішив, що саме він повинен керувати Німеччиною в добу її найбільшої кризи, тому що більш придатна і компетентна особистість, на яку він сподівався, так і не з'явилася. Недовіра Грімма до Гітлера не зменшувалася аж до кінця Другої світової війни. Незважаючи на це, він зазнав огиду від мерзенних подробиць спроби замаху на Гітлера 20 липня 1944 р., коли німецький офіцер Штауффенберг (Stauffenberg), невдалий вбивця фюрера, підклав бомбу із наміром вбити також і інших людей, аби врятувати своє власне життя.

Грімм був суперечником антижидівської політики Гітлера, однак він зізнається, що у всьому світі він особисто стикався з горезвісної зрадливістю до Німеччини з боку так званих німецьких жидів (Там же, стор. 53–54). У 1929 році Гітлер повідав Грімму, що довготривалий розпад Німеччини стане лихом для західної цивілізації і що він упевнений в тому, що порятунок Європи і Америки залежить від порятунку Німеччини. Фундаментальне проамериканське ставлення Гітлера було також підтверджено Ернстом Ханфштенглем (Ernst Hanfstaengl) в книзі «Unheard Witness» («Непочутий свідок», Philadelphia, 1957, сторінки 183ff.). Ханфштенгль відзначає, що Гітлеру було не дуже важко на базі фактів прив'язати до жидів звинувачення у безжальній експлуатації Веймарської Німеччини. І дійсно, економічний стан жидів в Німеччині був набагато більш вражаючим і поширеним, ніж у Великобританії чи Сполучених Штатах (Там же, стор. 35 і далі).

Грімм відзначає, що Гітлер і Ґеббельс, якого він також часто бачив після 1931 року, обстоювали окрему жидівську державу. Це показує, що їхня думка з жидівського питання не обмежувалося виключно негативним чинником збавлення Німеччини від її жидів, а, навпаки, вони держалися позитивного підходу в рамках сучасного сіонізму.

Гітлер розглядав жидів як свідому перешкоду на шляху до створення німецької національної спільноти. Грімм пише, що Гітлер прагнув до воістину демократичної німецької спільноти без традиційної парламентської основи, яка в минулому так невдало послужилася Німеччині. Приголомшливий ентузіазм, який Гітлер пробудив у німецькому народові в 1933 році, тривав і під час війни, аж до того моменту, коли стало очевидно, що вороги Німеччини, крім іншого, матимуть змогу відкинути і стерти надії і мрії всього німецького народу. Навіть сам Грімм повною мірою усвідомив трагічність цієї ситуації тільки після смерті Гітлера. Грімм відзначає, що в 1945 році він зустрічав безліч колишніх в'язнів німецьких концентраційних таборів, що знаходилися в доброму здоров'ї, - тих самих таборів, які згодом незагнуздана пропаганда німецьких злодіянь опише як досконалі пекельні лігва смерті.