Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

Але таке, хоч і щире, але приховане співчуття не задовольняло козаків, особливо молодих та небагатих. Вони вважали, що твердження кошового про «непричетність Січі» до коліївського повстання є принизливим для вільних вояків. Вони ж хотіли звершити чимало подвигів задля України та вимагали розпочати виступ усього війська на боці коліїв. Вони уголос звинувачували старшину, що та кориться Москві та виконує її накази всупереч інтересам українського народу, побоюючись втратити свої багатства. Ця порохова бочка вибухнула, коли багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована і посаджена у в'язницю на Січі. Така ганебна поведінка щодо співвітчизників розлютила козацьку «сірому», вони почали вимагати вийти з-під руки Москви, бо навіть протекторат Туреччини не був таким принизливим.

Під час Різдвяних свят 1768 року згідно звичаю відбулася кошова рада, на якій кошовим отаманом знову було обрано Петра Калнишевського. Це був мабуть найкоротший збір, воякам одразу запропонували розійтись, щоб не допустити обговорення політичних питань. Але це не допомогло, бо розлючена «голота» просто пішла до в'язниці, вибила двері та звільнила усіх в'язнів. Та цього їм показалось замало, далі юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної січової старшини. Побачивши, що діється, досвідчені вояки не стали демонструвати хоробрість, а хутко втекли дахом та у ту ж ніч перебігли під захист російської армії. Заколотники поділили між собою усі цінні речі, які знайшли у скринях, мабуть випили й усю горілку, та пішли до церкви на вечірню службу. Після цього козаки зібрали ще одну нараду, на який постановили, що втікачі перестали бути козацькою старшиною, тож потрібно вибрати нову, а потім розпочати переговори з турками про повернення на їх територію.

Але московський уряд швидко відреагував на ці події, старшина повернулася разом з російським військом, яке оточило Січ та почало обстрілювати її з гармат. Калнишевський разом з представником російського уряду Кологривим закликали козаків скласти зброю та зберегти свої домівки. Козаки розгубилися, частина їх вважала, що треба розпочати перемови та надати Калнишевському можливість висловитися, інші ж твердо вирішили не коритися Москві, тож почали потайки тікати з Січі. Відбулася ще одна нарада, на якій замість Калниша говорив Кологривий. Він нагадав козакам, як гетьман Богдан Хмельницький об'єднав Україну з Московщиною і завдяки тому українському народові жити стало набагато краще. Тож неможна йти під руку іновірців та розривати союз з Москвою. Ця промова мала успіх, бо багато козаків протверезилися та з острахом дивилися на московські гармати. Російське військо безперешкодно увійшло на територію Січі, керманичів бунту було заарештовано, й вони опинилися у тій самій в'язниці, з якої попереднього дня було звільнено полонених коліїв. Десь з сотню запорожців було допитано присланими російським урядом слідчими, та їх завданням було не встановити істину, а показати, що це звичайна п'яна сварка. Тож у протоколах допитів немає нічого політичного: ні про коліїв, ні про польську окупацію, ні про плани щодо Туреччини.

Тепер спробуємо відповісти, чи була втеча Калнишевського актом зради? На перший погляд так, бо він привів російську армію й тим остаточно закріпив підлеглий статус Січі. Але тут треба мати на увазі, що саме з причини коліївського повстання на Україну було перекинуто багато російських військ, тож Січ не мала шансів саме зараз вийти з-під руки Москви. Якщо б запорожці спробували зробити це, то більша частина вояків була б фізично винищена, а усе майно Січі втрачене. Тож Калнишевський знехтував своєю репутацією та переконаннями, ще раз принизився перед московським урядом, щоб зберегти Січ до того часу, коли обставини стануть більш сприятливими для такої складної операції, як зміна підданства. Але така політика Петра Калнишевського не мала великого сенсу, бо остаточна доля Січі була вирішена московським урядом ще до початку Коліївщини. Маючі намір зробити більшість українських територій провінціями під повним контролем московського уряду цариця Катерина розуміла, що треба позбутися такого осередку озброєного вільнодумства, як Запорозька Січ. На час Коліївщини Січ урятувала не дипломатія та покора Калнишевського, а загроза майбутньої війни з турками, де запорожці стали б у пригоді російській цариці. Так і сталося, Запорозька Січ під проводом Калнишевського виступила на боці Москви та провела чимало славетних боїв, що посприяло остаточній перемозі над турками. Та коли війна скінчилася, то, не гаючи часу, навесні 1775 року під Січ були стягнуті різноманітні урядові війська. Січ була оточена, з усіх боків на неї дивилися жерла гармат. І на цей раз Калнишевський разом з січовою старшиною та місцевим архімандритом намагався владнати справу своєю показовою покорою. Та у російського уряду були інші плани, посольство запорожців було заарештовано та відправлено до Петербурга. Частина запорожців зрозуміла, що треба залишати майно та рятувати життя, вибралась з оточення й подалась за Дунай, інші здалися. Січ була зруйнована вщент, навіть від церкви нічого не залишилось. Сімдесятирічний Калнишевський був засланий на Соловки, де провів ЗО років у темній келії, втративши згодом зір і слух. Частину запорожців заслали на Сибір, інші розбрелися хто куди, чималі шматки запорозької землі були роздані фаворитам цариці, решта була заселена німецькими колоністами. Таку 1775 році була удруге зруйнована Запорозька Січ.