Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

Безумовно, сучасному читачеві цікаво, якими ж були стосунки між гайдамаками та запорожцями. Чи співчували гайдамакам запорожці, чи допомагали їм? Чому Запорозька Січ не постала поряд з коліями у боротьбі проти свого давнього ворога – поляків? Для того, щоб знайти відповіді, треба звернутися до історії Запорозької Січі. У 1709 році, після перемоги над Мазепою, російський уряд вирішив зруйнувати Запорозьку Січ – формальним приводом було приєднання кошового отамана Костя Гордієнка-Головка до Мазепи. Російське військо скористалося тим, що навесні 1709 року на Січі залишилася лише невелика частина вояків. Спочатку російське військо здобуло запорозьку фортецю Перевалочну вище порогів, після чого завдало руйнівного удару Січі, що була тоді над річкою Чортомликом. Загинули майже усі її захисники, були зруйновані усі будівлі. Так Січ перестала існувати, а запорожці були вимушені осісти… на землях татарського хана. Усе змінюється, учора воювали, сьогодні уклали союз.

У 1710 році після смерті Мазепи козацька рада в Бендерах вибрала гетьманом найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика. Це був справжній патріот України, але він, як людина розважлива, добре розумів, що зараз немає змоги самостійно боротися проти російських окупантів. Тож він зосередився на пошуку союзників. Як за часів Мазепи, ними могли бути шведи, турки та частина поляків, що не підтримували московську політику щодо Польщі. Коли весною 1711 року Орлик розпочав свій похід, то до його 16 тисяч козаків приєдналися татарські частини, а польський король Станіслав Ліщинський прислав Орликові загін польського війська під орудою Потоцького.

Чверть віку еміграції відірвали запорожців від проблем українського населення. Тож до 1734 року запорожці не мали можливості масово підтримувати гайдамак. Також не треба замовчувати і той факт, що козацька верхівка була зацікавлена у добрих стосунках з Польщею, бо вважала польського короля потенційним союзником у боротьбі проти Москви. Але у 1734 році, після майже 25 років перебування на чужині, запорожці розчарувалися в цих прожектах та вирішили піти під руку Москви задля відродження Січі на українській землі. Унаслідок цієї операції запорожці одержали територію обабіч річки Самари, тож стали сусідами Правобережжя, знемагаючого під польським гнітом. «І, – стверджує в своїй праці про Гайдамаччину Володимир Антонович, – запорожці, як повернулися зі свого вигнання в Олешки і як у 1734 році відновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз же шпарко почали допомагати народному рухові. У 1734 році, майже одночасно з відновленням Запорозької Січі, на Правобережжі розпочалося гайдамацьке повстання проти Польщі під керівництвом полковника Верлана. Через рік, у 1735, ми вже зустрічаємо перших запорожців серед гайдамак». Можна припустити, що якби запорожці пристали до повстання, то польські окупанти були б вигнані з Правобережжя. Але того не було, бо тепер це вже була не та Січ, що за сто років до того, коли влада польського уряду була формальною, а сейм з гіркотою визнавав, що «козаки нікого не слухають, крім своєї старшини». Тепер російський уряд жорстко контролював Січ і у разі непокори застосував би найжорстокіші санкції. У розрахунки російського уряду входило збереження на певний час польського панування на Правобережжі, тож на Січ прийшов недвозначний наказ ніяким чином не допомагати гайдамакам. Щоб відокремити від Січі охоплені повстанням райони Правобережжя, у 1734–1750 роках вздовж польсько-козацького кордону від Дніпра до Бугу російський уряд заклав лінію військових фортець, хоч це й суперечило договору, згідно з яким Росія визнала територію Січі козацькими володіннями. Та, як звісно, обіцянки виконують, коли не мають змоги не виконувати, а в цьому разі сила була на боці Москви, тож у 1751 році у запорожців відібрали широку смугу землі понад річкою Синюхою для створення «Новосербської провінції» – поселення вихідців із Сербії. Уряд не тільки відбирав землю, а й будував свої фортеці на території «Вольностей Війська Запорозького». Тож зрозуміло, що перебуваючи у такому жалюгідному стані, Січ не могла відверто приєднатися до гайдамацького руху. Але Січ розвивалася, хоч повільно, але невпинно. Військо нараховувало десь 20 тисяч запорожців, поділених на 38 куренів. Вони обробляли землю, займалися рибальством, скотарством та ремісничими промислами. Землі було багато, тож там радо приймали родини втікачів з Правобережжя. Так почали формуватися вільні українські села, завдяки яким зростав добробут на території Запорозьких Вольностей. Військове майно було спільним, але хазяйство було приватним, тож через деякій час частина запорожців стала заможними людьми, а хтось зостався голотою – уся його власність була на ньому.