Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

«Радянська енциклопедія історії України» (т. І, ст. 177) подає інакше загибель цього гайдамацького полковника: «Підступно захоплений каральним загоном в полон, Бондаренко був за вироком шляхетського суду прилюдно страчений у Чорнобилю». Тож ми не знаємо, як Бондаренко помер, але прожив він вельми барвисте життя.

Дуже мало відомостей збереглося і про полковника Журбу, бо він загинув під час бою і не був у російському полоні.

Равіта-Гавронський все ж наводить про нього деякі відомості. Він стверджує, що насправді його ім'я Василь Тесленко, але не вказує, звідки в нього ці відомості. Тож не можна зрозуміти, чи це батьківське прізвище, чи те, що він узяв на Січі. Швидше за все він узяв собі нове ім'я та прізвище – Андрій Журба, бо так робили інші запорожці, коли приєднувалися до гайдамаків. Відомо що він був одним з тих, хто разом з Залізняком прибув до Мотронинського монастиря. Журба, певно, був досвідченим та письменним, бо відразу став правою рукою отамана Швачки та залишався при ньому десь два місяці. На початку липня загін Швачки, що мав тоді більше як тисячу повстанців, було розділено, і Журба почав діяти самостійно. Він очолив загін десь з трьохсот повстанців та повів їх з Богуслава через Білу Церкву на Волинь.

Коло села Блощинці в районі Білої Церкви загін Журби потрапив до засідки, яку влаштували російські вояки. То була жорстока та кривава битва, бо колії не здавалися у полон.

Згідно звіту Рум'янцева, під час бою загинуло 30 повстанців, а 64 було схоплено у полон. Командир карабінерного полку полковник Протасьєв рапортував Воейкову, що «атаман Журба и до тридцати человек казаков на месте побито». Спираючись на цей рапорт, чимало істориків приймають як факт, що Журба загинув у бою під Блощинцями. Але є й інша точка зору, наприклад, у праці польського історика Корзона знаходимо дані, що навесні 1769 (!) року діяли три великі повстанські загони: Журби, Тимченка й Панченка. На це твердження пристає й іншій польський дослідник А.Ю. Роллє. Він пише, що зиму 1768/69 року Журба зі своїм загоном провів у лісному таборі під Вільхівцем, і загін той був чисельністю десь близько семисот осіб.

Виникає питання: як могла з'явитися така розбіжність? Є кілька версій. По-перше, полковник Протасьєв міг помилитися або банально збрехати, щоб підкреслити свою значущість, бо ставав тим, хто вбив одного з ватажків заколотників.

По-друге, могло статися ось що: Андрій Журба таки загинув, але хтось іншій прийняв його ім'я разом з посадою. Бо якщо частина коліїв вирвалася з оточення, їм був потрібен ватажок.

В будь-якому разі є достатня кількість відомостей про діяльність Журби, який підпорядкував собі рештки загону Швачки після того, як останній потрапив у полон під Богуславом. Протягом осені та зими 1768/69 року цей загін здійснював успішні вилазки проти російських та польських військових загонів. Успішна діяльність повстанців змусила князя Голіцина вислати на допомогу російським частинам генерала Вуїча з двотисячним загоном. Навесні 1769 року відбулась велика спільна польсько-російська військова операція, під час якої була розбита частина загону Журби під командою отамана Шостака, а через три дні наздогнали і самого Журбу. В запеклому бою загинула більшість коліїв, в їх числі були й отаман Шостак і полковник Андрій Журба. Тож, можливо, Андрій Журба прожив значно довше та зробив набагато більше для України, ніж вважає більшість російських істориків.

Дуже цікавою особою є полковник Станкевич, який служив капітаном російського гусарського полку у Новосербії та пристав до повстання коліїв восени 1768 року, вже після його переможного періоду. На жаль, про нього дуже мало відомостей, тож можна тільки здогадуватися, з яких причин та обставин цей російський офіцер приєднався до українських повстанців. Його ім'я вперше згадується в польських звітах наприкінці листопада 1768 року. Можна припустити, що Станкевич був етнічним українцем, котрий зумів зробити кар'єру у російській армії. Це була дуже цінна людина для руху коліїв, бо полковник був знавцем військової справи, а головне – він не мав ілюзій щодо російського уряду. Його тактика по відношенню до російських вояків була вельми жорстокою, бо він розумів, що ця боротьба майже безнадійна, він знав, що російська армія дуже велика, тож замість розбитих прийдуть нові частини.

Він б'ється відчайдушно, про що неодноразово згадується у польських звітах. Загін Станкевича нараховував десь тисячу вояків, 15 грудня в районі Сміла – Жаботин вони влаштували засідку на військовий загін під командою поручика Вепрейського, який конвоював полонених повстанців до київської тюрми. Про цей випадок ротмістр польського війська Бучацький звітував Браницькому та сповістив його, що усі полонені були звільнені. Загін продовжував діяти в районі Біла Церква – Жаботин – Лисянка – Богуслав до весни 1769 року. Тоді Станкевич імовірно загинув під час битви, бо з тих пір про нього більш немає ніяких згадок.