Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

Слід зазначити, що Неживий зробив ту саму помилку, яку зробили і Семен Палій, і полковник Верлан: він вважав, що між повстанцями та російською владою сталося непорозуміння. Бо православна Росія не може виступити на боці католицьких окупантів проти своїх православних братів. Тому він бажав зустрітися з представниками російського уряду та зрозуміти їхню позицію щодо українських повстанців і радо прийняв пропозицію полковника Чорби зустрітися особисто у селищі Галганівка. У другій половині липня 1768 року Неживий поїхав туди з писарем Ісаєнком та канівським сотником Василем Мизиним. Але в Галаганівці їх зустріло не посольство, а загін гусар, які обеззброїли Неживого і двох його товаришів та повезли їх до Чорби, але не як посланців, а як в'язнів. їх закували у кайдани та передали бригадирові Чортову, а той доставив їх до російської військової тюрми в Києві.

Під час допитів Неживий неодноразово змінював свої свідчення, але рішуче відкидав закиди у розбишацтві і грабунках та стояв на тому, що він й інші українські повстанці боролися «за віру християнську». По закінченні слідства йому зачитали такий самий вирок, як і Залізняку: смертна кара, яку російський уряд змінив на сто п'ятдесят ударів батогом, виривання ніздрів, клеймування обличчя та довічне заслання на Сибір. Екзекуцію було виконано навпроти Мотронинського монастиря, «у якому було первинне гніздо тих розбишак», як це сказано у присуді російського суду. Під час виконання вироку були присутні представники польської влади Правобережжя та чимало польських шляхтичів, вони з задоволенням дивилися на катування українських повстанців, маючи надію, що це вселить страх у серця бійців за незалежність України. Після виконання вироку в'язнів етапом відправили у Сибір. Там, на каторзі, полковник Семен Неживий, мабуть, і загинув.

Ім'я отамана Швачки збереглося у народних піснях та байках про його подвиги, але документальних відомостей про нього дуже мало, насамперед це ті ж самі судово-слідчі протоколи. Збереглися також рапорти підполковників Брінка і Протасова, командирів московського карабінерного полку, в бою з якими Швачка потрапив до російського полону. Після первинних допитів був написаний офіційний рапорт, який став основою для судової справи. І ось що дивно, у попередніх матеріалах подано, що Швачка звався Яків, а от у офіційному – ім'я Швачки подано як Микита. Тож як його звали насправді, невідомо, бо можна припустити, що разом з прізвиськом гайдамаки змінювали й ім'я. Але під час повстання його називали Микитою Швачкою, тож під цим ім'ям він увійшов в історію. Ось як у тих документах описується зовнішність Швачки: «40 років, росту низького, волосся темно-русяве, очі ясно-карі, довголиций». Тож можна припустити, що він народився десь у 1728 році. Але це тільки припущення, бо зовнішність буває оманливою. Про себе Швачка казав, що він з Волині, але з якого саме селища, яке мав батьківське прізвище і яке прізвище він узяв на Січі, не відомо: як і Неживий, Швачка кілька раз змінював відомості про своє життя. Він казав, що покинув Запоріжжя ще восени 1767 року та поїхав на Правобережжя з соляною валкою. Вже там він познайомився з Залізняком та приєднався до нього. Але в інших джерелах зафіксовано, що Швачка був у гурті тих запорожців, які прийшли до Мотронинського монастиря з Січі разом із Залізняком, і саме тому він став одним з чотирьох керманичів коліївського повстання. Швачка брав участь у перших битвах поруч з Максимом Залізняком, але після здобуття Богуслава, коли Залізняк скерував свій марш на захід, Швачка зі своїм заступником Андрієм Журбою відокремився від нього. На цей час його відділ мав згідно з протоколом 10 запорозьких і 200 надвірних козаків (останні приєдналися до нього разом з поручником Копиткевичем). Швачці було призначено район Білої Церкви, де колись воював славетний козацький полковник Семен Палій. Полковник відіслав до Києва спритного козака Василя, щоб той розповів тамтешнім міщанам про повстання та закликав охочих приєднатися до них. На його заклик відгукнулося 50 молодих українців із Києва, які перетнули кордон, що охоронявся російськими військами, та з'єдналися зі Швачкою. Великий загін із Запорожжя, десь 40 чоловік, теж йшов для з'єднання з військом Швачки. Все це свідчить, що він мав дуже великий авторитет серед козаків та селян. Тож досить швидко його загін нараховував вже тисячу чоловік, хоча його військо було досить різнорідним: запорозькі козаки й козаки польської надвірної міліції, правобережні селяни та київські міщани, навіть український шляхтич з Волині.