Ю. Бєлочкіна - Коліївщина. 1768

Правлячу верхівку на Січі згідно звичаю вибирали на козацькій раді під час Різдвяних свят або на Новий рік. Та, як і у сучасному суспільстві, у кандидати висували людей заможних та поважних, які володіли чималими землями. Дуже скоро між заможною елітою та усіма іншими козаками розпочалися конфлікти, справа була у відношенні до визвольної боротьби українського народу на Правобережжі та у стосунках з московським урядом, який дав наказ полювати на гайдамаків, які з'являлися на території Вольностей Запорозьких, і передавати їх московській владі. Однак цей наказ не був прийнятий беззастережно – частина козаків твердила, що на цей час Січ заслаба, щоб виявляти відверту непокору, це були січові старшини та ті козаки, які мали чимале майно. Ті ж, хто ще не мали родин, та козацька голота, навпаки, бажали допомогти гайдамакам у їх боротьбі з польськими окупантами. Але, як завжди, перемогли гроші, тож кошовий отаман офіційно оголосив заборону приєднуватися до гайдамаків та наказав заарештовувати повстанців, якщо вони перетнуть кордони території Вольностей Запорозьких. Ця промова викликала обурення великої частини населення Січі, тож виконання того наказу відверто саботували. Ловчі загони нікого не знаходили, а якщо гайдамаки, що просили притулку, опинялися у січовій в'язниці, то їм вдавалося втекти. Цей конфлікт переріс у неприховане протистояння. У 1767 році під час зібрання один із козаків – Микита Дорошенко – назвав січових старшин зрадниками. Розпочалася бійка, під час якої було сказано багато образливого. Після цього на Січі утворилася таємна група, з якої і вийшли керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі.

Кошовим отаманом на Запоріжжі під час Коліївщини був Петро Калнишевський, який мав репутацію доброго організатора. Його вибирали десять разів поспіль кошовим отаманом, навіть з'явилася приказка: «Коли кошовим став Калниш, то з'явились на Січі сало й книш». Працелюбний Калнишевський розвинув на Січі чимало промислів та всіляко протегував розвитку торгівлі з сусідніми державами. Але, щоб зберегти добробут та хоч подобу незалежності Січі, він був змушений підтримувати вимоги Москви щодо коліїв. Бажаючи відвести біду, що нависла над усією козацькою республікою, він відхрещувався від ватажків коліїв, називав їх злодіями та несправжніми запорозькими козаками. Не бажаючи показати себе неспроможними контролювати запорожців, російські вояки, що охороняли кордон між запорозьким степом та територією охопленою повстанням, стверджували, що ніхто з козаків не зможе приєднатися до гайдамаків, та й розбишаки не зможуть потайки сховатися на Січі.

На підставі отаких декларацій деякі дослідники вирішили, що запорожці у гайдамацьких повстаннях і особливо в Коліївщині участі не брали. Але той же Скальковський згадує 600 запорожців, які приймали участь у коліївському повстанні. Архівні документи свідчать, що більше тисячі запорожців приєдналися до війська коліїв. Усі вони розуміли, на яку небезпеку наражають своїх товаришів, тож коли на допитах їх питали, чи «з відома кошового отамана і військової старшини пішли вони на Польщу», вони усі одностайно стверджували, що ані кошовий отаман, ані січова старшина дозволу на перехід до повстанців не давали та навіть не відали того, що вони мали намір приєднатися до коліїв. Здається, можна зробити висновок, що кошовий отаман був таким собі слухняним песиком московської влади, але насправді це було не так. Вивчення документів тієї доби допомагає зрозуміти це. Росіяни не вірили у покору січових старшин та посилали до запорожців шпигунів. От, наприклад, дослідник В. Греков наводить два документи: протокол допиту 32 затриманих запорожців та звіт таємного агента, що шпигував за січовою старшиною. Зі слів того шпигуна кошовий Калниш похмуро пророкував: «Скоро Москва закріпачить усіх селян, а тоді візьметься до козаків і до Запорозької Січі». А з першого документа ясно, що спіймані козаки покинули Січ не криючись, куди саме вони йдуть, але їх не тільки не затримали, коли вони йшли через зимівники козаків Пашковського куреня, а навіть дали їжі на дорогу.

А козак Щербинівського куреня Влас Прутко бовкнув на допиті, що коли вони зустріли по дорозі кошового отамана, то той, довідавшись куди вони йдуть, сказав їм: «Ідіть, хай вам Бог помагає!» Це збігається із зізнанням козака Корсунського куреня Павла Головка, який влітку 1768 року помітив гурт запорожців, десь 70 чоловік, що йшли до коліїв, та повідомив про це кошового отамана, а кошовий отаман лише смикнув плечима та сказав: «Що ж, хай ідуть, я їх здержати не можу!» Отож насправді навіть січові старшини підтримували визвольний рух коліїв, хоча й не визнавали це вголос.