Д. Журавльов: 100 ключових подій української історії

У сучасній російській публіцистиці найчастіше розглядається крізь призму концепції неправомірного «царського подарунка» М. Хрущова добре знайомим йому особисто українцям. Українські автори наголошують на історичних зв’язках України і Криму, волюнтаризмі як основі всієї радянської політики до і після М. Хрущова (при зовнішньому дотриманні юридичних норм), неможливості передбачити 1954 р. розпад СРСР, а отже, і абсурдності постановки питання про якісь особливі «українські симпатії» М. Хрущова. Річниця події нерідко використовується різними політичними силами в Україні та Росії для роздмухування протистояння.

9 листопада 1976 р., Київ – Москва.

Голова групи – Микола Руденко (1920–2004; письменник, філософ, 1977 р. заарештований, 1988 р. звільнений, емігрував, працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», 1990 р. повернувся в Україну), члени-співзасновники: колишній генерал-майор Петро Григоренко (1907–1987; правозахисник, 1964 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, 1964 р. розжалуваний у рядові, до 1971 р. неодноразово переслідувався, примусово лікувався в психлікарнях, 1977 р. висланий за кордон і позбавлений радянського громадянства), письменник Олесь Бердник (1926–2003; письменник-фантаст, у 1979–1984 рр. в ув’язненні, 1989 р. обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка»), юрист Іван Кандиба (1930–2002; 1961 р. засуджений до 15 років таборів за участь в Українській робітничо-селянській спілці, звільнений 1976 р., 1981 р. отримав 10 років таборів, помилуваний 1988 р. на прохання Р. Рейгана, 1992 р. член ОУН, у 1996–2001 рр. голова ОУН в Україні), юрист Левко Лук’яненко (нар. 1928; 1961 р. заарештований у справі Української робітничо-селянської спілки, засуджений до розстрілу, заміненого 15 роками таборів, вів активну правозахисну діяльність у таборах, 1976 р. вступив до УГГ, 1977 р. знову заарештований, 1988 р. помилуваний, 1990 р. став на чолі Української Гельсинської спілки та Української республіканської партії, автор Акту про незалежність України, балотувався у президенти на виборах 1991 р., у 1990–2007 рр. нардеп, посол до Канади), біолог Оксана Мешко (1905–1991; у 1947–1954 рр. у таборах, 1979 р. по суті голова УГГ, 1980 р. примусово обстежувалася у психлікарні, у 1981–1985 рр. у таборах і на засланні), історик Микола Матусевич (нар. 1946; у 1977–1988 рр. у таборах і на засланні), публіцист, богослов і релігієзнавець Мирослав Маринович (нар. 1949; у 1977–1987 рр. у таборах та на засланні, у 1990-х активний діяч «Міжнародної амністії» в Україні, з 2010 р. голова Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу, віце-ректор УКУ), мікробіолог Ніна Строката-Караванська (1926–1998; 1971 р. засуджена до 4 років таборів, 1979 р. разом з О. Мешко активно виступила на захист заарештованих дисидентів, емігрувала до США), публіцист Олекса Тихий (1927–1984; працював учителем, 1977 р. разом із М. Руденком став жертвою радянської провокації, засланий до таборів, помер у тюремній лікарні).

Згодом до групи увійшли В’ячеслав Чорновіл (1937–1999; видатний український дисидент, правозахисник, журналіст, письменник, критик, один із найяскравіших лідерів шістдесятників, видавав «Український вісник», неодноразово заарештовувався і засилався до таборів, 1988 р. відновив діяльність УГС, з 1989 р. член, з 1992 р. голова Народного Руху України, нардеп, у 1990–1992 рр. голова Львівської облради, балотувався у президенти України 1991 р., загинув в автокатастрофі), видатний поет, перекладач, критик Василь Стус (1938–1985; один із найяскравіших поетів-шістдесятників, дисидент, у 1972–1977, 1980–1985 рр. у таборах, де і помер, 2005 р. Герой України, посмертно), найвідоміший український релігійний дисидент-баптист Петро Вінс (нар. 1956; видатний діяч ЄХБ, з 1979 р. в еміграції, сьогодні бізнесмен, мешкає в Києві) тощо.

Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 р., які підписав СРСР. У результаті в Москві виникла перша радянська група сприянню виконанню Гельсінської угоди. Подібні групи почали виникати і в республіках СРСР. Так було покладено початок абсолютно легального правозахисного руху в СРСР.

9 листопада 1976 р. після консультацій з 9 іншими правозахисниками М. Руденко провів на квартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення УГГ. Найактивніше діяла в Києві. Основа діяльності – радянське законодавство і принципи Гельсінської угоди, з якими мали знайомити громадян СРСР її члени. Члени УГГ добивалися від влади здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних прес-агентств. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв’язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.