Фрідріх Ніцше - Весела наука

Безперечно, з часом і сміх, і розум, і природа брали гору над кожним з тих чудових учителів: коротка трагедія, зрештою, завжди поверталася до вічної комедії існування, і «хвилі незліченних реготів», висловлюючись зворотом Есхіла, мають, врешті-решт, залляти навіть найбільшу з цих трагедій. Але, попри весь той виправний сміх, невпинну появу дедалі нових учителів з мети існування, зазнала зміни людська природа як така, і вона тепер має потребу, саме потребу в появі чергових учителів і теорій «призначення». Людина поступово перетворилася на фантастичну тварину, яка, більше за будь-яку іншу істоту, силкується задовільнити умову існування: людина має час від часу переконувати себе, що вона знає, чому існує; рід людський не може процвітати без періодичного підтвердження впевненості у житті! Без віри в сенс життя! Знову й знову рід людський постановлятиме: «Є щось таке, з чого категорично не можна сміятися!». А найобережніший філантроп докине: «Не тільки сміх і весела мудрість, але також трагізм з його піднесеною ірраціональністю належить до необхідних засобів збереження виду!».

А отже! Отже! Отже! Чи ви мене розумієте, брати мої? Чи розумієте ви цей новий закон припливу й відпливу?

Ми теж маємо свій час!

Інтелектуальна совість.Я безнастанно отримую той самий досвід, і я щоразу чиню йому опір, не бажаючи вірити у те, на що повсякдень наштовхуюся лобом: переважній більшості бракує інтелектуальної совісті; мені часто здається, що з такою вимогою навіть у густо заселених містах маєш почуватися самотнім, як у пустелі. Усі дивляться на тебе здивованими очима і далі послуговуються власними терезами, називаючи оце добром, а оте – злом, і ніхто не почервоніє з сорому, якщо зауважиш, що гирьки не відповідають заявленій масі; твої сумніви навіть не викликають обурення – з тебе, либонь, просто посміються. Я хочу сказати, що переважній більшості не видається ганебним вірити у те чи те і відповідно до цього жити, не беручи до уваги найсвіжіші і найнадійніші аргументи «за» і «проти» і взагалі не переймаючись жодними аргументами; найбільш обдаровані чоловіки і найблагородніші жінки досі належать до цієї «переважної більшості з них». Та, як на мене, що важить доброта, витонченість і геніальність, коли особа, наділена цими чеснотами, млява у почуттях і судженнях, коли прагнення до визначеності не є для неї найпотаємнішим бажанням і найглибшою потребою – тим, що відділяє вищі особистості від людців! Я відзначав ненависть до розуму в деяких благочестивих людей і бував за це вдячний їм – принаймні, вони тим виявляли лихе інтелектуальне сумління! Але стояти посеред цього rerum concordia discors [11] Rerum concordia discors ( лат. ) – гармонія суперечностей, узгодженість через суперечності. і всієї дивовижної невизначеності й неоднозначності існування і не ставити питань, не тремтіти від жадання і захвату допитування як такого, навіть не відчувати ненависти до допитувача, а тільки мляво з нього кпити – оце я вважаю ганебним, і саме цього відчуття я насамперед шукаю у всіх і кожного – якесь навіженство переконує мене безнастанно, що кожна особа – як особистість – має таке відчуття.

Таким є мій штиб несправедливости.

Шляхетне і тривіяльне.Тривіяльним особам усі шляхетні, великодушні почуття видаються недоречними, а тому насамперед неймовірними: почувши про щось таке, вони кліпають очима, кажуть: «За цим, либонь, ховається якась велика вигода, тут діло нечисте». Вони підозріливо ставляться до шляхетності, вбачаючи у ній пошуки переваг кружним шляхом. Якщо ж вони наочно переконаються у відсутності корисливих намірів і прихованих вигід, то вважатимуть шляхетну особу такою собі дурепою: зневажають таку в її радощах і насміхаються з блиску її очей. «Як можна радіти, втрачаючи, як можна, маючи розплющені очі, діяти собі у збиток! Схильністю до шляхетності, мабуть, виявляється якась мозкова хвороба», – розмірковують вони зневажливо, так, якби зневажали радість, яку божевільний отримує від своєї ідеї фікс. Тривіяльна вдача вирізняється саме тим, що неухильно дбає про свій інтерес і що спрямування на мету і вигоду сильніше в ній за найпотужніші інстинкти; не спокуситися під дією цих інстинктів на недоцільні дії – у цьому її мудрість і її почуття власної гідності. У порівнянні з нею вища натура виявляється менш розумною, оскільки шляхетний, щедрий, жертовний насправді підпорядковується своїм пориванням, і в найкращі миттєвості його розум має перепочинок. Звір, який наражається на смертельну небезпеку, захищаючи дитинчат, або ризикує життям, слідуючи за тічною самкою, не думає про небезпеку і смерть; його розум теж бере паузу, оскільки ним володіє втіха від задоволення своїм виводом, від потягу до самки й страх утрати цієї втіхи; відтак, подібно до шляхетних і щедрих, звір стає дурнішим, ніж був. Почуття задоволення і невдоволення досягають такого ступеня, що інтелект має або замовкнути, або йти до них на службу; тоді серце переміщається у голову людини, і ми говоримо про «пристрасть». (Можливі, звісно, протилежні ситуації, сказати б, «пристрасть навиворіт», як, наприклад, у Фонтенеля, якому хтось – як розповідають, – поклавши руку на його груди над серцем, сказав: «Те, що ви тут маєте, любий, це теж мозок».) Саме нераціональність або викривлену логіку пристрасти зневажає тривіяльний у шляхетному, особливо, якщо вона спрямована на об’єкти, цінність яких видається тривіяльному геть фантастичною і довільною. Його дратує той, хто підпорядковується череволюбству, але він розуміє спокусу, яка тут царює; натомість він категорично не розуміє, як, наприклад, заради пристрасті до пізнання можна поставити під загрозу свої здоров’я і честь. Смак вищої натури спрямований на винятки, на речі, які, зазвичай, залишають інших байдужими і позбавлені явної солодкості; вища натура має свою особливу міру вартости. Але то радше упередження, буцімто, вона не посідає звичайної міри вартости; насправді ж, вона радше послуговується своїми уявленнями про цінність і нікчемність як загальнопоширеними і, таким чином, стає незрозумілою та непрактичною. Лише зрідка вища натура зберігає стільки здорового глузду, що здатна розуміти пересічних людей і поводитися з ними як з такими – частіше, вона вірить, що її пристрасть наявна, як прихована пристрасть, в усіх, і саме така віра сповнює вищу натуру світіння і красномовства. Якщо виняткові люди не вважають себе винятковими, як би вони могли зрозуміти тривіяльну натуру і оцінити правило, винятком з якого вони суть? І тому вони теж говорять про дурість, розпусність і недоладність людства, дивуючись на те, як шаленіє світ і чому він не визнає того, що «йому потрібно».