Фрідріх Ніцше - Весела наука

Що інтересно:

Її трапляється знайти

Цілком безчесно!

Дослідник я? Облиште, ні!

Тяжкий – то це геть інша річ:

Знай рину глибині навстріч

І опиняюся на дні!

«Ось я прийшов, бо нині час!» —

Так мислить, хто прийшов навік,

Байдужий до бридні базік:

«Уже запізно!» – «Ще завчас!».

У зморі сонце кленучи, єдино

Від дерева жадають тільки тіні!

«Він падає!» – кпите ви раз у раз;

Це правда; втім – він падає до вас!

Йому в над-щасті спокою нема,

Його над-світло вабить ваша тьма.

На карк почеплено мені

Годинник на міцній струні:

Скінчивсь для мене рух зірок,

І півня спів, і літ хмарок;

Все, що взивалося щомить,

Тепер сліпе й глухе мовчить —

Природи гомін заглушив

Годинник цоканням стальним.

Потрібний людям і сторонній їм,

Іду шляхом – погожим чи хмурним —

Однак завжди понад людьми!

Вона кебету має. Звідкіля?

Здоровий глузд у когось узяла,

І голова його з фатальної годинки

Пішла до дідька…Ні! До жінки!

«А нехай би всі ключі

Разом погубились,

І, замки ламаючи,

Відмички прислужились!»

Так міркує кожна шпичка,

Котра́ не ключик, а відмичка.

Не тільки руку я вправляю,

Коли пишу: нога так само —

То білим аркушем, то плаєм —

Виписує бадьоро й прямо.

Назад несміло й смутно позираєш,

В майбутньому собі йно довіряєш:

Орел ти, птахо, сповнена потуги?

Чи ти Мінерві люба «пугу-пугу»? [10] Німецькою «філін» – «Uhu», але тут йдеться про сову, що вважається супутницею Мінерви, вона і видає ці звуки.

Міцні щелепи і волячий шлунок —

Цього бажаю я тобі!

Здолавши книжку – жорсткий почастунок —

Мене ти стерпиш далебі!

«Натурі завжди вірним» клявсь він буть.

Та як її у рамки взять таку?

Природи й штрих малий не осягнуть! —

То він малює те, що до смаку.

Що до смаку йому? Що здатний втнуть!

Клею треба, щоб утримав,

Деревину сам знайду!

Вкласти сенс в безглузді рими

Хто ще зможе до ладу!

Якби місце обирати

Дозволяли нам самим,

Я обрав би в центрі раю:

Радше ж – перед ворітьми!

Свавільний вигляд має ніс,

Над світом ніздрями навис —

Впав, носороже, долілиць,

А з тим і гонор твій – беркиць!

Ми завжди бачимо разом:

Надмірний гонор, ніс гачком.

Перо бабрає, дідько його шквар!

То я приречений на базгранину? —

Перо вмочаю сміло в каламар,

І, знай, рядки виводжу без упину.

Я втішений, що – в справі цій мастак —

Чимало ще я зможу написати!

А що у тих писаннях сенсу брак…

Хіба читає хто мої трактати?

Цей сходить ввись – його хвалімо!

Та інший сходить з височин!

Від наших вихвалянь він вільний,

З вишніх він чистин!

Життя напів спливло,

Збігає час, душа твоя тремтить!

Заблукана давно

Шукає – не знайде; вагання мить?

Життя напів спливло:

Облуда, біль – годинами щемить!

Нащо тобі воно?

Причин причину мушу я знайти!

Так! Звідки я, мені відомо!

Я ненаситний, наче пломінь

Я сяйвом спалюю себе;

Єдино світло осягаю,

А присок – все, що я лишаю:

Я пломінь, що зійшов з небес.

Твій шлях орбіти обійма,

То що тобі всесвітня тьма!

Крізь час і простір радо плинь!

Юдоль чужу тобі – відринь!