Фрідріх Ніцше: Весела наука

Як пошук той мене втомив,

Знаходить я навчався:

Мене раз вітер зупинив —

З вітрами я й подався.

Вглиб копай, і там знайдеш

Джерело таємне!

Неук скаже: «Не діждеш —

В глибині геєнна!»

А.Я хворів? Чи я одужав?

Не збагну, хоч як напруживсь,

Хто був лікарем моїм?

B.Ти зцілився, так, мій друже:

Здоровий, хто забуть зумів.

Наші чесноти також нехай би були легконогі —

Як вірші Гомера, – приходячи, знов потім йдуть собі геть!

Не стій на споді сотню літ!

Не пнись у вись сувору!

Найкраще оглядати світ

Із пів дороги вгору.

Чарують мова й стиль мої,

У слід ступаєш ти мені?

Наслідуй звичаї свої:

За мною йди – без метушні!

Вже шкіра репає стара,

Нова потреба млоїть

Змію в мені, що так жада

Грудок землі глевкої.

Повзу в траві між камінців,

Мій голод недаремний:

Тебе саму я завжди їв,

Зміїна страво, земле!

Мій талан вам щастя зичить,

Щастя всіх до щастя кличе!

Хто моїх троянд насмиче?

Ви на те пригніться нижче

В чагарях, між гострих шпичок —

Часто пальці тут калічать!

Бо талан мастак дражнити!

Щастя любить роздрочити!

Хто моїх троянд насмиче?

Я розливаю й розбиваю,

І ви мене звете недбайлом.

Таж всяк, п’ючи, б’є й розливає,

Коли по вінця наливає —

Та на вино не нарікає.

Зійшлись ніколи і щодня

Гостро й м’яко, сон і яв,

А також розум і дурня;

Чудний банальність обійняв —

Всім цим був, єсьм і буду я,

Голуб, змій, а ще свиня!

Щоб не зморити глузд і очки,

Біжи за сонцем по тіньочку!

Ковзанки гладь —

То благодать

Тому, хто вміє танцювать.

Миліша й ворожнеча цільним брусом,

За дружбу, склеєну із куснів!

Іржа потрібна теж —

Самої гостроти замало,

Щоб: «Надто молодий іще!», —

Тобі не заявляли.

«Як подолати верхів’я круте?»

Вгору дерись і не думай про те!

Цить! Жалітися зажди!

Взявши, знов бери завжди!

Вбогих душею цураюсь недарма́:

Не тільки добра – в них і зла катма.

Слівцем знічев’я стрельнув навгадьки —

Поцілена упала перед ним.

Витерпіти легше біль двоїстий

Аніж єдиний біль: то як, рішивсь ти?

Не надимайся аж настільки,

Бо луснеш, як підпустять шпильку.

«Викради ту, яка тобі до серця припаде!» —

Рішає він; вона ж не викрадає, а краде.

Як сам себе берусь тлумачить я,

Збиваюся – нема з того пуття.

Ти, що ідеш своїм шляхом увись,

До світла винеси, з чим я возивсь.

Ти знову кривишся й плюєш,

І знов старої ти співаєш:

Ніщо твій смак не вдовольняє?

Мені ти серце розіб’єш!

Іди за мною, друже…Ось!

Найліпший лік від диспепсії:

Ковтай мерщій, без істерії

Цю жабу жирну! Уляглось?

Я знаю багатьох людей

Про себе ж геть нема ідей!

Либонь заблизько придивляюсь –

В очах собі геть розпливаюсь.

Себе щоб ліпше упізнати,

Десь далі маю влаштуватись.

Не так далеко, як мій враг!

А друг чого ж далеко так?

Між ним і мною осередок!