Фрідріх Ніцше - Весела наука

Подібно до мандрівника, який покладає собі прокинутися о певній годині, а тоді спокійно поринає у сон, ми, філософи, коли занедужаємо, тимчасово віддаємося тілом і душею хворобі – ніби заплющуємо очі на самих себе. І так само, як мандрівник знає, що в ньому щось таке не спить, відлічує години, і в належну мить розбудить його, ми теж знаємо, що у вирішальну мить ми будемо напоготові – щось таке пробудиться і заскочить наш дух на гарячому, тобто виявить його слабкість, або відступництво, або схиляння, або зчерствіння, або потьмарення, чи хоч би як називалися хворобливі стани духу, що їх у дні здоров’я стримує гордість духу (бо згідно з давньою приказкою, «найсильніші, куди не кинь, гордий дух, павич і кінь»). Після такого самоопитування і самодослідження починаєш пильніше придивлятися до всього, що досі нафілософствувано; починаєш легше, ніж раніше, відгадувати мимовільні відхилення, манівці, пригріті сонцем привали думки, якими стражденні мислителі блукають, приваблені ними саме як страждальці: відтак, знаємо, куди тіло і його потреби несвідомо ваблять дух – до сонця, тиші, смирення, терпіння, зцілення, розради у кожному сенсі. Будь-яка філософія, яка ставить мир над війною, будь-яка етика з негативним розумінням ідеї щастя, будь-яка метафізика й фізика, що визнають фінал, остаточний стан будь-якого виду, будь-яке переважно естетичне чи релігійне прагнення за межі, по той бік, вище – все це дає підстави запитати, чи не хвороба надихала філософа. Несвідоме маскування фізіологічних потреб під мантією об’єктивного, ідеального, суто духовного жахає своїми далекосяжними тенденціями; тож я часто замислювався, чи філософія не була досі простим тлумаченням тіла за хибного розуміння тіла. За найвищими ціннісними судженнями, що досі спрямовували історію думки, ховається нерозуміння фізичної природи – як з боку окремих осіб, так з боку цілих верств чи цілих рас. Нам вільно розглядати всі ці навіженства метафізики, зокрема її відповіді на питання про цінність існування, як симптоми певних тілесних станів. І якщо такі ствердження або заперечення світу не є науково зваженими і не містять зернини істини, вони дають історикам і психологам дедалі виразніші натяки, як уже згадувані тілесні симптоми, щодо гарного чи кепського стану тіла, його повноти, наснаги, історичного самовладдя чи його загальмованості, втоми, виснаження, відчуття кінця, його прагнення до кінця. Я знай сподіваюся, що філософський лікар (у винятковому сенсі цього слова – себто той, хто опікується проблемою загального здоров’я людей, доби, раси, людства) колись матиме мужність сприйняти мою підозру у всій її гостроті й наважитися на висновок: у всьому дотеперішньому філософствуванні йшлося аж ніяк не про «істину», а про щось інше – скажімо, здоров’я, майбуття, зростання, потугу, життя…

Не складно здогадатися, що я не без вдячності прощаюся з періодом виснажливої недуги, вигоди якого для мене ще й досі не вичерпані; адже я достатньо добре усвідомлюю власні переваги у своєму мінливому стані здоров’я перед усіма духовно дужими. Філософ, який перетривав різні кондиції, і далі проходить через інші, нові, який пройшов і проходить різні стани здоров’я, відповідно, пройшов і проходить через таку саму кількість філософій – він просто не може не переносити щоразу свій стан у найдуховніші форму і простір та дистанцію: власне, таке мистецтво перетворення єдино і є філософією. Філософам не вільні розділяти душу і тіло, як це роблять інші люди, а душу і дух нам розділяти взагалі зась. Ми не мислячі жаби, не реєстратори-об’єктиватори з холодною начинкою; ми маємо постійно народжувати свої думки з нашого страждання і по-материнськи надавати їм все, що маємо самі – кров, серце, вогонь, хіть, пристрасть, муки, совість, долю, покликання. Життя означає для нас постійне перетворення на світло і полум’я всього, чим ми є і з чим стикаємося. Що ж до хвороби, то як не спокуситися на запитання: чи можливо нам перебутися без неї? Тільки великий біль є остаточним визволителем розуму, позаяк навчає нас великої підозри, яка з будь-якого V робить X, тобто останню літеру ставить перед передостанньою… [3] Тобто зболілий розум усе подвоює, роблячи 10 з 5, яким відповідають римські Х і V; також, архаїчна, найдавніша латинська абетка закінчувалася літерами V і Х. Тільки велике страждання, тривалий, повільний біль, що неквапом спалює нас на вогких дровах, змушує нас, філософів, сягнути останньої глибини і зректися всього довірливого, добросердого, завуальованого, сумирного, посереднього, у що ми, можливо, раніше вкладали нашу людяність. Сумніваюся, щоб таке страждання «покращувало», проте я знаю, що воно поглиблює нас. Тож, незалежно від того, вчимося ми протиставити стражданням свій гонор, глузування, силу волі, як індіанець, який, зазнаючи хоч яких тортур, відмагається мучителя дошкульністю своєї мови; чи ми відступаємо від болю у східне небуття, що його називають нірваною – в німе, заціпеніле, покірне забуття і самозречення, з таких тривалих небезпечних вправ опанування себе виходиш геть іншою людиною, з численнішими запитаннями, і, перш за все, з волею запитувати більше, глибше, суворіше, вагоміше, зліше, тихіше, ніж перше. Довіра до життя пішла; життя як таке зробилося проблемою.

Читать дальше