Едмунд Гусерль - Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

Отже, принциповою помилкою є думка, що сприйняття (і будь-яке інше споглядання речі у власний спосіб) не сягає самої речі. Що вона сама по собі та її буття-самої-по-собі не дані нам. Що для кожного сущого існує принципова можливість простого споглядання його таким, яким воно є, і сприймання його в адекватному сприйнятті, в якому без жодного опосередкування «явищами» живо дано воно сам е . Мовляв, Бог, суб’єкт абсолютно досконалого пізнання, а заразом також усіх можливих абсолютних сприйняттів, має сприйняття речі самої по собі, що його не мають такі скінченні сутності, як ми.

Але такий погляд є безглуздим. Адже згідно з ним між трансцендентним й іманентним немає жодної сутнісної відмінності , а в постульованому божественному спогляданні просторова річ є реальним конституєнтом, тобто самим переживанням, яке належить до божественного потоку свідомості та переживань. Думка про те, що трансцендентність речі є трансцендентністю образу чи знаку , спантеличує. Часто затято борються з теорією образів, замінюючи її теорією знаків. Але обидві є не лише хибними, а також безглуздими. Просторова річ, яку ми бачимо, з усією її трансцендентністю є сприйнятою, тілесно даною свідомості. Замість неї не даний якийсь образ або знак. Сприймання не можна замінити усвідомленням знаків чи образів.

Між сприйняттям, з одного боку, й образно-символічним або позначально-символічним уявленням – з іншого, існує неминуча сутнісна відмінність. У таких видах уявлення ми бачимо у свідомості дещо таке, що відображає щось інше або вказує на нього; маючи в полі споглядання перше, ми спрямовані не на нього, а завдяки фундувальному схопленню – на інше, відображене, позначене. У сприйнятті, як і в простому спогаді чи в простій фантазії, про таке взагалі не йдеться.

У безпосередньо споглядальних актах ми споглядаємо «сам е » щось; над цими схопленнями не надбудовуються схоплення вищого ступеня, тобто тут не усвідомлюється нічого такого, для чого побачене може функціонувати як «знак» чи «образ». І тому це зветься «самим» безпосередньо побаченим. У сприйнятті це ще влучніше характеризується як «живе» на противагу модифікованому характеру «удаваного», «репрезентованого» у спогаді чи у вільній фантазії [29] У моїх Ґетинґенських лекціях (а саме, починаючи від літнього семестру 1904) я замінив покращеним неповний розгляд зав’язків цих простих і фундованих споглядань, який я (перебуваючи ще під надто великим впливом панівних у психології поглядів) здійснив у «Логічних дослідженнях», і докладно сповістив про свої подальші дослідження – які, до речі, за цей час вплинули на термінологію і зміст спеціальної літератури. Я сподіваюся, що у наступних томах «Щорічника» зможу оприлюднити ці та інші дослідження, на які вже давно спираюся в лекціях. . Безглуздо у звичний спосіб змішувати ці істотно по-різному побудовані види уявлення, а заразом і відповідні їм даності: тобто просту репрезентацію із символізацією (чи то з образною, чи то з позначальною), а насамперед просте сприйняття з ними обома. Сприйняття речі не репрезентує щось відсутнє, як спогад чи фантазія; воно презентує, воно схоплює «сам е » щось у його живій наявності. Воно робить це згідно з власним сенсом , і вимагати від нього іншого означає викривляти його сенс. Якщо при цьому, як тут, ідеться про сприйняття речі, то за власною сутністю воно є відтінювальним сприйняттям; і відповідно – сенс його інтенційного предмета, даної у ньому речі принципово полягає в тому, що вона може бути сприйнятою лише в таких відтінювальних сприйняттях.

Сприйняттю речі, окрім того, притаманно, і це також є істотною необхідністю, певна неадекватність . Певна річ принципово може бути дана лише «однобічно», і це означає не лише неповністю, недоконано у будь-якому можливому сенсі, а саме те, що приписує презентація через відтінювання. Певна річ необхідно дана в простих « способах явища », при цьому в схопленні ядро «насправді презентованого» необхідно оточене горизонтом невластивої «співданості» і більш-менш невиразної невизначеності . І сенс цієї невизначеності знов-таки визначено завдяки загальному сенсу сприйнятої речі взагалі та як такому, тобто завдяки загальній сутності того типу сприйняття, який ми називаємо сприйняттям речі. Адже ця невизначеність необхідно означає можливість визначення чітко приписаного стилю . Вона вказує на можливі розмаїття сприйняттів, які континуально переходять одне в одне, збираються в єдності сприйняття, в якій континуально тривала річ в дедалі нових шерегах відтінювань показує дедалі нові (або у зворотному напрямку – старі) «боки». При цьому поступово насправді презентуються, отже насправді даються, невластиво співсхоплені моменти, невизначеності дістають визначення, аби потому самим перетворитися на ясні даності; звичайно, ясне навпаки знову переходить у неясне, презентоване в непрезентоване тощо. У такий спосіб бути in infinitum недосконалим притаманно нескасовній сутності кореляції речі та сприйняття речі . Якщо сенс речі визначається через даності сприйняття речі (а що ще може визначати сенс?), тоді він вимагає такої недоконаності, необхідно вказує нам на континуально єдині зв’язки можливих сприйняттів, які простягаються від якогось здійсненого сприйняття в нескінченно багатьох напрямках у систематично чітко врегульований спосіб, причому до нескінченності в будь-якому напрямку, що завжди скерований певною єдністю сенсу. Завжди принципово залишається горизонт невизначеності, яка може бути визначена, ми можемо стало просуватися в досвіді, стало продовжувати тривання актуальних сприйняттів тієї ж самої речі. Жоден Бог не може в цьому щось змінити, так само як те, що 1 + 2 = 3, або те, що існує якась інша сутнісна істина.