Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Для позначення жінок, що мають владу над божественною силою, використовувався й інший термін, bakchai (вакханки). Це позначення було тісно пов’язане з одним із епітетів Діоніса, Bákchos (Вакх, Бахус), чиє значення залишається невідомим. Діонісійська mania змушує жінок залишати міста та втікати поза межі міських просторів, переважно в гори. Там вони беруть участь у шалених ритуальних танцях, аж поки не досягнуть стану галюцинаторного trance (екстазу), описуваного як момент найвищої радості. Кульмінацією подібного екстатичного стану виступає ритуал sparagmós , що передбачає вбивство та розчленування молодої тварини з подальшим споживанням її сирого м’яса. Менадизм практикували групи жінок, яких називали «тіасосами», під час специфічних свят на честь Діоніса.

Серед різноманіття діонісійських культів в античності, поза сумнівами, помітне місце посідає орфізм. Ця назва походить від імені його міфічного засновника – Орфея, сина бога Аполлона. Для античного світу Орфей передусім є поетом та музикантом, проте саме він став організатором систематичного вшанування культу Діоніса. Поеми, які приписуються Орфею, базуються на специфічному баченні міфу про Діоніса: цього бога, сина Персефони та Зевса, Титани вбили ще дитиною, розчленувавши його та з’ївши. Зевс за це вразив їх блискавкою, а з їхнього попелу, що змішався з рештками бога, й народилося людство, відтак, від самих своїх витоків заплямоване цим вбивством. У такому контексті практикувати ритуали на вшанування Діоніса певним чином означає «спокутувати» провину людей перед богинею Персефоною. Відтак, тема очищення в орфічних культових практиках набуває центрального значення разом з поняттям метемпсихозу, тобто віри у те, що душа після смерті реінкарнується в новому тілі. Власне тому шанувальники орфічного культу й утримувалися від споживання не тільки м’яса та яєць, а й бобів та вина, так само, як і послідовники Піфагора. Кінцевою метою посвячених було вийти з циклу реінкарнацій та здобути щасливе буття у потойбіччі неподалік богів.

Між поезією і філософією

Під «філософською поемою» розуміють специфічний жанр, що локалізується між літературою, представленою довгими композиціями з гексаметричних віршів, як поеми Гомера та Гесіода, й філософією. До цього жанру можна віднести праці дуже небагатьох авторів: Ксенофана (якому приписується Perí phýseos – «Про природу»), Парменіда (автора поеми з такою ж назвою) та Емпедокла (у нього є дві поеми, одна називається Periphyseos, а друга – Katharmói , тобто «Очищення»). Виклад складної філософської теорії у віршах мав б викликати полеміку або принаймні спровокувати поодинокі голоси «проти» в VI ст. до н. е. аж такою мірою, що Арістотель майже два століття по тому втручається до неї зі своїм чітким та безапеляційним баченням, визначаючи різницю між епічною і філософською поемою. Він розв’язує цю проблему, обмежуючи схожість між двома типами гекзаметричних композицій суто формальними параметрами, тобто віршованою формою, тоді як у Горгія поезія має бути віршованим «дискурсом» ( lógos ). Фактично це два протилежних засоби судити про зв’язок між формою та змістом, відрізняючи, проте, форму від змісту: у першому випадку виділяються особливості змісту щодо форми, а у другому – за формою здогадуються про специфіку змісту. Ситуація ускладнюється, якщо візьмемо до уваги не окремих філософів-поетів, а таких поетів-філософів, як Гесіод, або так званих прозаїків, до котрих це визначення може бути застосоване або через предмет, до якого вони звертаються, у темах, про які йдеться, або під кутом зору метричного розміру, механічно накладеного на зміст. Наприклад, Фотій у «Бібліотеці» розміщує законодавця та поета-елегіка Солона серед філософів, а не серед поетів. Солона разом із Ксенофаном, Феогнідом, Фокілідом та Періандром згадує Афіней серед тих, хто не покладає свої композиції на музику. Плутарх таким чином узагальнює цей феномен, водночас пропонуючи йому пояснення: композиції Емпедокла та Парменіда, а також Нікандра і Теогніда є творами, «які від поезії запозичили розмір та підвищений стиль, майже як транспортний засіб, аби запобігти пішохідному пересуванню шляхом прози» ( Як мають читатися поети, 2, 16с). І це не говорячи про філософів, котрі писали прозою, але чий стиль відчувався як «поетичний» (як Геракліт), або про гіпотетичне існування прозових версій поезії (за Плутархом, Солон викладає віршами запозичену в єгипетських жерців історію Атлантиди, щоб поширити її серед греків). Ця гіпотеза розглядається і розв’язується тим самим Арістотелем, цього разу в ім’я універсальної цінності поезії, що говорить про вірогідні речі залежно від можливостей та потреб, тоді як історія описує те, що вже відбулося.