Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Його вірші, замість того аби описувати міфічне минуле чітко визначеного народу, мали би стати вмістилищами істини, що є справжньою завжди й для всіх, вищою за моральні та політичні чесноти, яку пропагували на симпосіях , і за чесноти агонів, що відзначалися в хоровій ліриці (насправді, у своїх віршах він теоретизує щодо «ідеального симпосію» та протиставляє його славі, здобутій за допомогою чеснот, що цінувалися під час агонів). Парменід та Емпедокл – єдині, хто писав тільки гекзаметром, однак можуть також бути об’єднані уявленням про те, що мудрість походить від божественного джерела: боги мовлять віршами, а оракули – лише в гекзаметрах. Більше того, тоді як поема Парменіда позиціонується як міфічна ініціація, з богинею, котра виражає себе за посередництва суто епічного, формального декламування, Емпедокл репрезентує безпосередньо самого себе як бога, що тимчасово перебуває в засланні.

У хронологічних межах свого дуже тривалого життя (близько 92 років) Ксенофан пише в різних метричних формах та присвячує себе різним сюжетам, але до всіх них має намір звертатися публіка. Приводи для оприлюднення його робіт також можуть бути найрізноманітнішими. В одній з елегій він змальовує ідеальний симпосій та критикує атлетизм, одну з традиційних цінностей, яку вшановували хорові епінікії в ім’я власної «мудрості», адже лише ця мудрість одна – єдина, тільки вона може привести до доброго правління, від якого залежить добре життя міста. Поетизуючи також у гекзаметрах, що майже всі атрибутовані як започаткований ним сатиричний жанр силли , він робить випади, зокрема, проти Гомера та Гесіода за їхні релігійні ідеї. Знову-таки в гекзаметричній формі він розмірковує про теорії щодо божественності та пізнання (у поемі «Про природу»), про фізичні й метеорологічні явища. У цілому він постає справжнім мандрівним поетом завдяки різноманітним впливам, що, здається, швидко вбирав. Але він не був поетом, що просто повторював, як практикували рапсоди його часу. Він був креативним експериментатором та винахідником, чия творчість характеризувалася критичною і сатиричною спрямованістю. Особливо важливим, хоча й складним задля розуміння, серед його ключових понять є гордовито проголошена ним добра sophíe (як це звучить на іонійському діалекті) , яка значно більшою мірою, ніж будь-який вид фізичної сили, може гарантувати місту l’eunomie [11] Порядок права, гарний порядок. – Прим. перекл. (фрагмент 2): найімовірнішим є те, що йому приписується досконалість мислення, яка сприяє отриманню практичних результатів (а не тільки простим поетичним здібностям), тобто гарного порядку, справедливості в опозиції до hýbris [12] Зарозумілість, пихатість, надмірна гордість або самовпевненість. – Прим. перекл. . Брак жодного натяку (принаймні як помітно у фрагментах, що збереглися) на роль певних бога або Музу відокремлює його від того, що навіювали й Парменід, і Емпедокл. Однак він відрізняється й від Гесіода, з яким його пов’язують, як ми побачили, і чисті поняття, і кінцеві практичні цілі (соціальний лад, правосуддя, добре правління).

Свого роду доля: від Парменіда до Лукреція

Продовжувачами лінії, що йде від Гесіода, є Парменід та Емпедокл, передусім завдяки тій ролі, яку вони відводили надихаючій божественності, тій мудрості, що надходить від богів, та, звичайно, завдяки «жанрові», тобто вибору гекзаметричної поеми. Загалом в епоху архаїки поетичний жанр завжди був важливим та визначав приводи для написання віршів та їх адресатів. Так, épos був єдиним інструментом, який грек VI ст. до н. е. мав, аби висловити свої думку в завершеній формі. Водночас проза, більш синтетична, була спрямована на розмежування різноманітних рівнів аудиторії: учні використовують її для записів, зовнішні знавці здатні її відчувати шляхом синтезу серії максим, а широкий загал просто захоплюється думкою, до якої не має доступу. Насправді, принаймні у випадку Парменіда, ми маємо одиничний приклад реконструкції його методу та аудиторії у світлі діалогів Платона, або, краще сказати, маємо стародавній погляд на використання та на вплив поезії: у діалозі «Парменід» після прочитання Зеноном його текстів Сократ з’ясував, що Парменід та Зенон дотримуються однакового підходу, згідно з яким у щойно прочитаній прозі, передусім у його поемі, втілюються обидва їхні виступи «більшою мірою, ніж погляди всіх нас» (128b). У діалозі «Софіст» (237а) розповідається, що Парменід, знову «у прозі та у віршах» стверджує тезу про те, що «те, що не існує» «не може бути приборкане». Отже, здається, вірші сприяли запам’ятовуванню та узагальненню думок, але водночас спрощували пристосування формулювань до певного контексту відповідно до звичайної системи цитувань у поезії. Якщо Ксенофан ніби нескінченно змагається за досягнення першості, декларуючи себе хранителем істинності та новизни, то Парменід і Емпедокл не проголошують, що вони прагнуть відрізнятися від попередньої епічної поезії. Вони позиціонують себе переважно як її легітимні послідовники, отримуючи максимальну користь також із її принадливості, вочевидь прагнучи отримати ті самі результати.