Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Зв’язки Парменіда з Гомером та Гесіодом широко підкреслюються; проте існують і відмінності. Так, Музи все знають і володіють правдою та, відтак, і неправдою, як здавалося Гесіоду стосовно Гелікона, й дарують їм тему співу. Втім, Парменід розповідає про свою подорож у пошуках богині, котра сповістила йому істину та погляди смертних, а крім того, висловлює свої ідеї за послідовністю сюжетів. Незважаючи на елементи безсумнівного континуїтету з архаїчною епохою, не можна залишити поза увагою той факт, що синтаксис Парменіда є майже суто описовим та аргументативним. Це може бути пов’язано з тривіальним занепадом усної форми, проте, напевно, вступ, оповідний зміст, є, безперечно, більш вільним, аніж у наступних частинах, призначених для розвитку сюжету, де ритм гекзаметру часто порушується, не тече вільно. Поєднуючи ці два міркування, таким чином, цілком логічно зробити висновок, що, якщо правильним є те, що відчувається вплив письмової форми, настільки ж правильним є те, що ритм поеми був детермінованим більше послідовністю думок, аніж фонічним аспектом. Звісно, поетична спадщина Емпедокла видається більш розвиненою порівняно з Парменідовою. Той факт, що поема відкривається, ймовірно, свого роду урочистим зверненням від першої особи до Павсанія, не може на нагадати «Роботи і дні» Гесіода, присвячену Персові, проте в одному випадку учень, а в другому – брат залучені до суперечки щодо спадщини, що створює привід для практичного втручання правосуддя. Навіть заклик до Музи, сам по собі глибоко традиційний, стає креативним, якщо не за смислом, то, безперечно, за формою, принаймні в одному з епітетів: « polymnéste» , що з утрудненнями може бути перекладений або як «дуже бажаний», або безпосередньо у пасивному значенні, «те, що добре запам’яталося». Здатність Емпедокла креативним чином дотримуватися епічної традиції є особливо очевидною не лише в мовних інноваціях, а й передусім через часті повтори цілих віршів та застосування певного типу подібності, де існує більше ніж одна точка зіткнення між comparatum (того, з чим порівнюється) і comparandum (тим, що підлягає порівнянню). Якщо повторення рядків часто трапляється в Гомера, нерідко аби позначити використання типових сцен або тем, та здійснюється майже автоматично (що походить, звісно, спершу від усної форми, а надалі – від насолоди звучанням), безсумнівним є те, що у визначених випадках створюється, проте, враження, що для такого позначення використовується текстуальна аналогія, розвиток певної теми. Це є істотним у сенсі повторень в Емпедокла. Останню епічну поему, що знаменуватиме собою перехід між епікурейською доктриною і гекзаметричною поемою, напише в Римі Лукрецій. На думку Девіда Седлі, вплив жанру проявляється не тільки у вступі, написаному як імітація емпедоклічного вступу, але насамперед у лексичному виборі, у переході від високотехнічної мови до епікурейської прози, багатої на специфічні визначення, до мови більш евокативної, без жодної строгої незмінності, у постійній напрузі між оцінкою власне філософського та поетичного завдань.

У діалозі «Парменід» Платон розповідає про подорож Парменіда і Зенона (обидва походять з Елеї) до Афін під час Панафінейських ігор, під час яких Зенон мав читати перед публікою, з-поміж якої був також Сократ, свою книгу щодо аргументів проти множинності. Парменідові було близько шістдесяти п’яти років, а Зенонові – сорок. У ті часи, додає Платон, Сократ був ще дуже молодим. Якщо інформація в діалозі є правдивою, народження Парменіда можна співвіднести із 515 р. до н. е., а Зенона – близько 490 р. до н. е.

Згідно з традиційною інтерпретацію Парменід Елейський був першим серед грецьких мислителів, котрий знецінив на користь розуму значення почуттів як інструменту пізнання, вважаючи їх цілком ненадійними. Він стане також першим, хто стверджував, що існує певний вимір реального світу за межами того, що можна сприйняти почуттями; ця вічна, незмінна та нетлінна дійсність може бути осягнута лише за допомогою lógos (розуму).

Парменід написав поему гекзаметром «Про природу», що збереглася лише окремими фрагментами. Поема поділяється на три частини: 1) вступ, де подорож Парменіда описується алегорично (широко відомими є зображення коней, які його везли, та дівчат, які вказували дорогу), героїчно (подорож Парменіда порівнюється з подорожжю Одіссея) та у зв’язку з ініціацією, оскільки наприкінці подорожі Парменід постає перед очима богині, яка відкриває йому усе, що він має знати; 2) «метафізична» частина, яка також зветься «спосіб буття»; 3) «фізична» частина, де Парменід репрезентує те, що називає шляхом «думок смертних людей», оскільки вони базувалися на чуттєвому пізнанні, котрому не можна довіряти у світлі кінцевої мети пізнання, тобто істини буття, але якщо його суворо дотримуватися, то є допустимим.