Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Від цієї складної дискусії до нас дійшло лише відлуння, проте достатнє, аби визначити нечіткість класифікації поем Гесіода («Теогонія» та «Роботи і дні»). Окремі дослідники вважають їх відмінними за змістом від гомерівської епічної поезії, оскільки вони представляють повчальний, а не героїчний епос. Однак можемо стверджувати з певною мірою впевненості: для сучасних дослідників «Роботи і дні» містять, безсумнівно, елементи, що сходять до східної традиції навернення до мудрості знання (насамперед тому, що імена того, хто здійснив присвяту (Гесіод), та того, кому присвячений цей твір (брат Перс), згадуються в контексті належного способу життя). Проте в архаїчну і класичну епохи «Іліада», «Одіссея», «Теогонія» та «Роботи і дні» мали б сприйматись як поеми, що, вочевидь, належать до одного жанру, принаймні аж до епохи Платона. Співати дифірамби богам та героям, розбудовуючи генеалогії, насправді було спільним «наміром» перших трьох поем, які відтворювали минувшину, що поставала перед очима глядачів та усіх присутніх. Розбіжності між поемами Гесіода та творами Гомера найбільше відчуваються у протиставленні миру та війни: у «Агонах (змаганнях) між Гомером та Гесіодом», висловлюється подяка Гомеру за пайдейю , за освіту (Гомер, а не Гесіод, виступає тут незрівнянним поетом-«дидактиком»), і лише завдяки етичному та громадянському аспектам творчості саме Гесіодові цілком несподівано віддається першість: публіка знаходить більш чарівними, поза сумнівами, вірші Гомера, проте правитель у своєму праві виносити судження коронує Гесіода, котрий не оспівує війну та кровопролиття, а закликає переважно до ведення сільського господарства та до миру.

Утім, повернемося до філософської поеми у звичайному розумінні. Починаючи з VI ст. до н. е. нові мудреці, філософи, висунули претензії на володіння формою знань, що відрізнялася від попередніх та претендувала на залучення «істини», на відміну від «думки», замінюючи таким чином міфічний переказ, що має викликати лише задоволення. До цієї теми долучилися поети, зокрема Гомер та Гесіод дали початок тому, що для Платона було вже стародавньою querelle (суперечкою, полемікою) ( Держава , Х, 607b). Вони приєднуються, очевидно, через надзвичайний вплив, який справляли на публіку, не передаючи насправді нічого корисного (поети, позбавлені будь-яких знань, безпосередньо навіть не володіють téchne (майстерністю, ремеслом, мистецтвом), а залежать лише від бога, котрий їх надихає, стають жертвами enthousiasmos [10] Екстаз, що виникає через натхнення вищими силами, персоніфікованими богами. – Прим. перекл. , як описує Платон у діалозі «Іон»). До того ж вони, як і Платон, негативно впливають на стимулювання емоційності, збурюючи пристрасті. Раніше філософська проза вже була винайдена та апробована: прозою, насправді, писали Анаксімандр та Анаксімен, перші з філософських поетів, і також – хоча й в особливому, пророчому стилі – Геракліт, а згодом Анаксагор та Демокріт.

Варто не забувати, що серед поем, усних за походженням і тих, що цілком точно були вже зафіксовані письмово, та серед письмових праць, але у прозі, не бракувало форм, так би мовити, змішаних: публічні виступи, які згодом записувалися й перероблялися; написані, а потім прочитані фрагменти, що набули поширення завдяки писемності, як «прошиті» в єдине ціле (зокрема, як у Геродота). Варто не забувати, що серед представників філософії як дисципліни, яка щойно народжується, не бракувало тих, хто продовжував віддавати перевагу усним формам (як Піфагор, але особливо Сократ, з усіма поясненнями, які надає цьому феномену Платон, котрий, як відомо, теж критично ставився до писемності).

Народження філософської поеми

Отже, чи було цілком свідомим вибором у цьому контексті висловлювання у віршах? І, якщо так, що спонукало Ксенофана, Парменіда та Емпедокла передавати власну філософію у поетичній формі?

Перша відповідь є географічною за характером: у більш новаторській Іонії спостерігався розвиток прози, а в консервативній Великій Греції за традицією й далі висловлювалися у поетичній формі. Проте, як зазначає знавець античності Глен Мост, цей критерій не є неспростовним: Ксенофан походить з Колофона і тільки згодом переїжджає до Елеї, а Піфагор є уродженцем Самосу. Водночас приклади прози дуже рано простежуються й на заході (такими є Ферекід Сіросський у VIII ст. до н. е. та Гекатей майже два століття по тому). Мост дуже влучно згадує потім важливість агонів, у яких брали участь рапсоди (згадаємо Панафінеї VI ст. до н. е. в Афінах, коли рапсоди змагалися один з одним у декламуванні Гомера), та гадає, що рапсод Ксенофан саме мав намір вийти переможцем одного з них, традиційного, де він хотів брати участь із виконанням тексту, кращого за тексти Гомера (котрого суворо критикував насамперед за те, що той апелював до божественного), виступаючи носієм нової істини.