Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Піфагорійська спільнота, як, імовірно, й інші подібні об’єднання, що швидко розвиваються в інших центрах Великої Греції (зокрема, у Метапонті й Таренті), починає впливати на політичне життя міста, певно, на користь аристократії, що збігалося із самим характером школи, структурованої ієрархічно відповідно до різних ступенів доступу до одкровення, до знань, що надавав вчитель. Цілком можливо, що Піфагор особисто впливав на перебіг війни проти Сибаріса (що завершилася поразкою та цілковитим руйнуванням суперника близько 510 р. до н. е.): Сибаріс сприймався як місце безбожництва та хтивості.

У цій ситуації піфагорійці, як видається, відстоювали переважно інтереси олігархічного режиму, виступаючи проти демократичного Сибаріса, й заворушення проти них протягом VI та V ст. до н. е. мали б набути характеру народного повстання, приводом для чого було загальне невдоволення поділом території міста-суперника Сибаріса.

Після втечі Піфагора та його смерті в Метапонті близько 450 р. до н. е. нове та ще більш руйнівне повстання спричиняє підпали приміщень піфагорійської спільноти по всій Великій Греції. Діяльність піфагорійців повністю не припиняється, проте багато хто з них втікає до Греції. Так, зокрема, вчинив Філолай з Кротону (він у Тебі стане вчителем Сімії та Кебета, які були співрозмовниками Сократа в діалозі Платона «Федон»). Остаточне їх зникнення можна спостерігати у перших роках наступного століття. Лише математику та музикознавцю Архіту Тарентському, другові Платона, вдалося здійснити ізольований експеримент «піфагорійського» правління, що був проведений належним чином та, цілком імовірно, у «демократичному» сенсі.

Навколо Піфагора, який втілював у собі багато рис, характерних і для інших постатей мудреців ( sophói ), провидців та магів архаїчної доби, доволі швидко складається багата традиція анекдотів, покликаних підкреслити його божественне вознесіння.

Окремі їх фрагменти збереглися в нині втрачених текстах, що Арістотель присвятив піфагореїзму. Ці фрагменти заcвідчують, що вже в IV ст. до н. е. переповідали, що Піфагор, котрого якось вкусила змія, сам її вкусив, убивши цим; що він умів передбачувати майбутнє; був здатним залишатися невидимкою; з’являвся одночасно у двох різних місцях; нарешті, одного дня, підвівшись на ноги в театрі, він продемонстрував присутнім золоте стегно (переконлива ознака божественного походження). У подальшому літературі не залишалося нічого іншого, як продовжувати цю тенденцію, у межах якої розквітли, з-поміж іншого, багато «Життєписів Піфагора» (до нас дійшли такі твори Діогена Лаертського, Порфірія та Ямвліха). Утім, можливо, у грецькій літературі не існує делікатнішої царини. Насправді, стала традиція піфагорійської школи приписувати будь-яке відкриття своєму засновнику великою мірою зумовила стародавні перекази про нього, одночасно роблячи таким чином украй важким та навіть неможливим як відокремлення ядра оригінальних ідей від доробку його послідовників, так і визначення внеску будь-кого з них. Однак окремі важливі відомості можна відтворити за деякими переконливими посиланнями авторів доби досократиків, що диктувалися або полемічними інтересами, або захопленням цим зразковим представником sophía , архаїчного знання.

Ксенофан із Колофона, ще один філософ-«емігрант» до Великої Греції, з великим смаком зображує Піфагора, як той виступає на захист переможеної тварини. Його надихнула ідея про те, що людська душа переселяється в різні форми життя. Певно, це є найдавнішим свідченням існування у Великій Греції віри в метемпсихоз (переселення душі).

До уявлень, які цілком упевнено можна приписувати засновнику піфагореїзму, належать ті, що пов’язані з ідеєю безсмертя душі та її переселення в різні смерті тіла. З цією теорією пов’язані правила стриманості в харчуванні й теоретичні міркування про певний спосіб життя, спрямований на забезпечення морального очищення розуму та його повернення після смерті до своїх божественних витоків.

Одне дуже близьке в часі до Піфагора свідчення спонукає до роздумів щодо можливості того, що його вчення виходить за межі релігійної та моральної проблематики. Геракліт з Ефесу, насправді, виступав проти марнослівного «знання багатьох речей» та емпіричних «досліджень», що удають із себе науки. Ці ідеї ми бачимо в роботах як Піфагора, так й інших грецьких авторів, зокрема, Гесіода та Ксенофана.