Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Стверджуючи це, що ми маємо робити з «міфами»? Ми маємо відійти від того невимовного, про яке пишуть Карл Готфрід Мюллер або Вальтер Отто, та спробувати звернутися принаймні до розумного. «Міфи – це традиційні оповідання, якім надається певна особлива «значущість» ( Bedeutsamkeit )», – так написав Вальтер Буркерт, великий учений, котрий присвятив усе своє життя міфам та античній релігії (W. Burkert, «Mythos – Begrif, Struktur, Funktion», in F. Graf, ed., Mythos in mythenloser Gesellschaft. Dasparadigma Roms , Teubner Stuttgart un Leipzig 1993, p. 9 та наступні). Це визначення є достатньо простим, аби стати загальним, але також достатньо специфічним, щоб викликати довіру. Крім того, воно має незаперечну цінність для роботи. «Традиційність», з одного боку, та «значущість» – з іншого: ось ті два полюси, між котрими розгортається те поле напруження, яке зветься «міфом». Звісно, елементи, що утворюють підвалини цього визначення, потребують негайного обговорення. Наприклад, чи існує якийсь точний період, по завершенні якого оповідання може цілком законно вважатися «традиційним»? Одне століття, два, три… І, можливо, не варто вважати традиційним навіть той абсолютно новий переказ, котрий, проте, традиційним способом представляє матеріали, що його утворюють, або складений за традиційною формою? Я особисто залюбки підпишуся під такою вірогідністю. Крім того, з чим має співвідноситися «значущість» міфу? В теорії комунікації «значущість» ( Bedeutsamkeit ) певного явища, яку можна виміряти навіть у плані «доречності» або «важливості», визначає його ефективність та якість у плані передавання інформації.

Отже, міф певним чином визначається як «ефективний» переказ. Гаразд, але для кого? Ефективний для спільноти, для певної її частини, для правителів, для тих, хто просто його слухає або читає…

Звісно, наївним тоді було би вірити, що «традиція» є синонімом стародавності, природності або справжності. Те, що традиції певної спільноти, а разом із ними і її міфи, можуть бути час від часу реконструйовані відповідно до потреб сучасності, є надто відомим фактом, аби на ньому наголошувати. Йдеться про явище, пов’язане зі способом підтримання «колективної пам’яті» певної спільноти загалом. Як учив свого часу Моріс Альбвакс, колективна пам’ять справді становить певну послідовність уточнювальних рамок – соціальних за характером, котрі накладають сильний відбиток на зміст. Якщо зміняться ці соціальні рамки, зміниться також пам’ять, що залишилася про минуле. Соціальна група крок за кроком відтворить своє минуле та власну традицію – пристосовуючи їх до сьогоднішніх соціальних рамок, які змінюються, – так само, як планується її майбутнє. Отже, у визначенні «міфу» категорією «традиція» варто користуватися незалежно від того, чи ця традиція вважається стародавньою або нещодавньою, справжньою або сфабрикованою, оригінальною або реконструйованою. Істотно, що «міфічний» переказ репрезентується та застосовується так, ніби він є традиційним: і передусім, як було сказано, він наділений «значущістю» для спільноти, з якою пов’язаний.

Піфагор Самоський у віці близько 40 років відбув з острова, де народився й де відбулося його становлення, та бл. 520 р. до н. е. влаштувався на Кротоні. Не можна стверджувати, що перш ніж осісти у Великій Греції, тобто у Південній Італії, він із користю мандрував Єгиптом, Месопотамією та Фінікією, як це переповідають стародавні джерела. Проте не можна й виключити, що під час цих імовірних подорожей він міг контактувати як з релігійними віруваннями, так і з елементами астрономічного й математичного знання, які згодом вплинули на його філософську діяльність. У будь-якому разі найголовніші координати його біографії чітко позначені двома центрами: іонійським світом, у якому вже можна було ознайомитися із досягненнями філософів Мілета в царині наукового знання, та італійським світом, який характеризувався зачатками релігійності, що проявлялися, у тому числі, наприклад, у поширенні орфічних, тобто пов’язаних із міфологічним образом поета Орфея, вірувань.

На Кротоні Піфагор збирає навколо себе спільноту учнів, яка певним чином за характером є прототипом філософської школи, якою стане Академія Платона, спрямована суто на пізнавальну діяльність. Зрештою, сама спільнота за організацією одночасно схожа на школу, яка мала ієрархічну структуру відповідно до різних рівнів доступу до одкровення про знання, які сповіщає вчитель (що зазвичай визначається як «езотеричне»), та на релігійну «секту» з обов’язком зберігати мовчання про найважливіші його складові та регулярні колективні зустрічі, а також дотримуватися встановлених ритуалів.