Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Італійське слово mito – так само, як французьке mythe , англійське myth , німецьке mythos тощо – походить безпосередньо від грецького терміна mýthos . Утім, можна не сумніватися в тому, що, розпочавши дискусію про значення цього слова із законними «власниками» міфів, греками, ми негайно натрапимо на помітну розбіжність поглядів.

Справді, слово mýthos греки вживають у розумінні «слово», «промова» та «розповідь». Втім, якщо ми очікуємо зустріти визначення mýthos як сакральний переказ або казку чи просто історію, котра не викликає довіри, – тобто усі ті значення, до яких ми звикли на пізнішому етапі побутування цього терміну – нас спіткає розчарування. Вже у витоків грецької літератури, зокрема, у Гомера та Гесіода mýthos позначає оповідання та перекази, але не неймовірні або сповнені надприродних подій. Навпаки, у мові архаїчного епосу mýthos визначаються як перекази або описи абсолютно авторитетного характеру. Наприклад, mýthos – це розповідь про те, як хижий яструб «із силою» накидається на солов’я, свою здобич (Гесіод, Роботи і дні , 206). Подібним чином у Гомера визначається як mýthos запальна промова, виголошена чоловіками-воїнами на поли битви; й коли Посейдон порушує наказ Зевса вийти із сутички, його відповідь «непохитний та потужний» також є mýthos (Гомер, Іліада , XV, 202). Подібним чином як mýthos визначаються урочисті промови на публічних зібраннях, виголошені героями, котрі володіють достатнім для цього авторитетом: таку промову проголошує Агамемнон, коли виганяє з ахейського табору жерця Кріза, погрожуючи йому, або Ахіллес, коли відмовляє послам Агамемнона ( Іліада , І, 25; ІХ, 309). Епічний mýthos є стверджувальною промовою, котра певним чином вимагає свого виконання: доказом цього є той факт, що її ніколи не проголошують жінки, тобто позбавлений поваги спікер , адже авторитетом користуються лише чоловіки, та й з вуст занадто молодих він теж звучить непереконливо. Таким чином, mýthos передусім є авторитетною промовою, що виголошується перед не менш поважними слухачами.

Лише на подальших етапах розвитку грецької культури, у Геродота та Фукідіда, а також у Платона, цей термін почне позначати казкове оповідання, де описуються події настільки вражаючого характеру, що виникає проблема їхньої достовірності. Власне, велика частина роздумів у грецькій культурі стосовно цього типу переказів буде зосереджена саме навколо питання щодо достовірності міфів. Буде розроблено стратегії їх тлумачення, котрі – так само, як і у випадку алегорій – тяжитимуть до збереження важливості міфології й через те не сприйматимуть дражливі, інколи скандальні буквальні її значення. У будь-якому разі, говорячи про mýthos класичної Греції, не можна забувати, що подібна форма дискурсу залишається пов’язаною зі специфічною формою поетичної творчості: mýthos створювали або створюють саме поети, й без них вони б не існували.

Стосовно модерної історії цього терміна, то доцільно нагадати, що для позначення стародавніх міфологічних переказів у добу Середньовіччя та Відродження вже не застосовується ні mýthos, ні mýthus: вживається латинський термін fabula (італійський відповідник «favola», французький – fable тощо) [9] Казка, байка (лат.) – Прим. перекл. . Так, наприклад, робить Джованні Боккаччо, котрий у праці Genealogiae deorum gentilium («Генеалогія язичницьких богів») укладає першу велику енциклопедію античних fabulae . Повернули на світ Божий із забуття цей грецький термін Джамбатіста Віко в Італії та Крістіан Готліб Гейне у Германії, котрі обидва жили у середині XVIII ст. Відтоді навколо mýthus, mýthos, або «міфу», звіть його як завгодно, закручується вихор подій. Відтепер цим словом більше не позначається переказ, хоча б і казкового характеру. Mýthos стає здатним транслювати й більш складні, витончені та захопливі смисли. Міфічний дискурс починає розумітись як вираз дофілософської цивілізації, приречений поступитися у подальшому раціональному мисленню – й звісно ж, тоді вже зовсім інша справа, чи варто цей тріумф розуму над міфом вважати перевагою людства. До того ж це залишається предметом дискусії, яка певною мірою ще триває.

Через таку свою первинну трансформацію «міф» зазнає й другої, що розвиває та завершує попередню. Він остаточно втрачає власну первісну цінність як оповідання, спосіб дискурсу, передусім поетичний, і починає позиціонуватися як справжній «спосіб мислення»: прояв архаїчного розуму, хоча й примітивного, але все одно відмінного від того, що поширений між сучасними людьми, що в захопливо «міфічній» манері висловлюють власні історичні спогади або космологічні та філософські погляди. Міф як описове поняття набуває в такий спосіб статусу трансцендентної реальності, перетворюється на дещо, що існує саме для себе та, крім того, щось таке, про що можна говорити. Навпаки – й це становить третю віху перетворення міфу – він стає чимось, що можна досліджувати: у такий спосіб ми підходимо до міфології як дисципліни, для котрої потрібні спеціальні знання, певна спеціалізація, своя бібліотека. І передусім діяльність незліченних шкіл їх тлумачення.