В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

Жорстким був і висновок радянського правознавства: «Історичною заслугою» Ерліха та [австрійського соціолога] Реннера є й те, що вони, погоджуючись з ідеєю «соціальної функції» права французького синдикаліста Леона Дюгі, сприяли певною мірою формуванню фашистської «правової теорії» в Німеччині» [309].

Чи не свідчить це про те, що свободою, як і хорошими ідеями, чи грошима, можна користуватися як заради блага, так і заради зла?

Також відзначимо, що концептуальні погляди Ерліха спонукають до питань про засади винесення судових рішень, розсуд судді, участь народу в здійсненні правосуддя в Україні.

Так, стаття 213 ЦКП України передбачає, що «рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим». Разом із тим, вважається, що «законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом». Проте, що слід розуміти під терміном «закон»? Чи означає це, що суд не вправі вирішувати справу згідно з іншими джерелами права?

Законом України «Про судоустрій», чинним у 1992-2010 роках, передбачалося, що «суддям забезпечується свобода неупереджено- го вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону» (п. 6 статті 14) (порівняйте з формулювання статті 62 попереднього ЦПК [310]). Що означає «свобода неупередженого вирішення судових справ»? Де межі цієї «свободи»? Чи стосуються слова «що ґрунтується на вимогах закону» слів «внутрішнього переконання» чи слова «свободи»? І що, якщо «вимоги закону» суперечать поняттю судді про те, що означає «бути справедливим»? (Стаття 10 Закону України «Про статус суддів» (1992, зі змінами і доповненнями; нині не чинний) зобов’язує «вперше призначеного суддю» прийняти присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим».) Чи означатиме це, що суддя, за «порушення законодавства при розгляді судових справ» буде «лише» притягнутий до дисциплінарної відповідальності (стаття 31 Закону України «Про статус суддів»), а за порушення присяги (тобто за те, що не «буде справедливим») буде звільнений з посади» (стаття 15 Закону України «Про статус суддів» 1992 року)?

Чим повинен керуватися «народ, який безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних» (п. 3 статті 5 Закону України «Про судоустрій України» 1992 року)? Чи означає положення про те, що «народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються усіма правами судді» (п. 2 ст. 65 Закону України «Про судоустрій України» 1992 року), а не обов’язками, що вони (народні засідателі) можуть керуватися й іншими джерелами права при вирішенні судових справ? Як розуміти залучення «народу до участі у здійсненні правосуддя» — як прагнення зробити суд більш «соціальним», а соціум — більш «судово-свідомим»?

Висновки. Ерліх-науковець розпочав як історик (римського) права, продовжив як соціолог (розробивши соціологію права) і завершив як філософ права. Розглядаючи право як «живий» феномен, норми права - як «живу» енергію, він виявив й емпірично конкретизував його глибокий зв’язок з багатогранним, структурно різноманітним суспільством. Не відки- даючи ролі держави в правотворчості, Ерліх разом із тим акцентував увагу на необхідності вивчення «живого права, як внутрішнього порядку людських спільнот». Він переконливо показав, що існує не лише державний, але й соціальний примус «права». Ерліх пропонував чесно визнати ту обставину, що судді застосовують не лише існуючі норми законодавства, але й, у силу прогалин в останньому, займаються «правознаходженням». Замість того, щоб закрити очі на існуючу проблему, він натомість запропонував її наукове обґрунтування та розробку. Судді за Ерліхом — це не «судді сваволі» чи «судді пануючого режиму» (що в принципі можливо також), зате «судді в кращому розумінні слова». Судді — це досвідчені юристи, зайняті не тільки застосуванням законодавства, а й спостереженням за соціальним життям, й часом творенням права, оскільки вони його найкраще знають і ставляться (мають ставитися) до нього, як до кращого творіння соціуму. Сьогодні вже не видається дивним, що «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних», а саме це, мабуть, і є проявом донесення соціальності права, адже саме вони, звичайно ж в ідеалі, сприяють судді в «правознаходженні». Суддя сьогодні вже «не один» у своєму право- знаходженні. І лише враховуючи цю соціальність права, й може судове рішення вважатися таким, наприклад, у випадку нашої країни, що винесене «іменем (народу) України», й бути обов’язковим до виконання на всій території України.