Ларс Свендсен - Філософія самотності

Соціокогнітивна теорія самотності розглядає самотність як таку, що викликана сильною чутливістю до соціальних загроз [37]. Тобто що самотні люди бояться відсутності зв’язку з іншими, і тому вони шукають ознаки слабкості прив’язаності, що своєю чергою підриває їхній зв’язок з іншими, і таким чином самотність чимраз більше міцнішає. Соціальне відторгнення викликає вразливість до нового відторгнення, що знову ж таки призводить до того, що людина вишукує його нові ознаки. Через це у соціальних ситуаціях виробляється норма обережності, а не спонтанності, що призводить до поведінки, яка збільшує ризик нового відторгнення. У розділі 3 ми розглянемо емпіричні докази на користь такої соціокогнітивної теорії.

Встановлено, що і хронічна самотність, і експериментально викликана соціальна ізоляція пов’язані з нижчим рівнем досвідчення сенсу життя, а це означає, що зв’язок з іншими є ключовим для відчуття, що життя має сенс [38]. Сенс життя, очевидно, можна вивчати під різними кутами зору, але, видається, для них є дещо спільне — вирішальну роль відіграють взаємини особи з іншими людьми [39]. Відсутність цих стосунків руйнує наше існування. Як влучно зауважує Вільям Джеймс:

Жорстокішого покарання — якщо б щось подібне було фізично можливе — не придумати, ніж те, щоб перебувати у суспільстві і залишатися непоміченим для інших. Якби ніхто не обертався, коли ми приходимо, не відповідав, коли ми щось запитуємо, або не переймався тим, що ми робимо, якби кожна людина, яку ми зустрічаємо, ставилася до нас як до мертвого і поводилася так, наче нас не існує, то на нас навернулася б така лють і безсилий відчай, що найжорстокіші фізичні тортури були б полегшенням, тому що через них ми б відчували, хоч би яким нестерпним було наше становище, та ми ще не впали настільки глибоко, щоб бути негідними чиєїсь уваги [40].

Жити у світі, в якому твоє існування, твоє буття або не-буття для інших не має значення, — нестерпно. Як пише у Достоєвського чоловік з підпілля: «В той час мені було всього двадцять чотири роки. Вже тоді моє життя було вражене похмурою, безладною, якоюсь здичавілою самотністю. Я ні з ким не спілкувався, уникав навіть говорити з кимось, і дедалі більше забивався у свій кут» [41]. Він відчуває, що його колеги дивляться на нього з відразою, і сам розглядає їх зі страхом і презирством. Навіть встановлюючи цю відстань, він відчайдушно прагне, щоб його взагалі помітили, і намагається почати бійку лише для того, щоб хтось звернув на нього увагу.

За формулювання К’єркегора, «я» — це стосунок відносно самого себе [42], але він також стосується «я» інших, які мають стосунок до самих себе. Нам властиво думати про те, що інші думають про нас, оцінка інших має для нас значення. Тож не бути вартим уваги інших також є руйнівним для стосунку до себе. Людина — і про це не дискутують — за своєю суттю істота соціальна. У дослідженнях суб’єктивного благополуччя партнер і друзі мають значно більший вплив, ніж багатство і слава. Як побачимо, соціальна ізольованість дуже негативно впливає і на психічне, і на соматичне здоров’я. Вигнання з общини вважалось одним із найсуворіших покарань для людини, в давнину воно вважалося майже настільки ж серйозним, як смертна кара. У сучасних в’язницях багато хто вважає ізольованість жорстоким покаранням.

Адам Сміт пише про те, як «the horror of solitude» (жах самотності) змушує нас зближуватися з іншими людьми, навіть коли ми, наприклад, соромимось і відчуваємо бажання уникнути оцінюючих поглядів інших [43]. Він підкреслює, що той, хто виростатиме в самотності, ніколи не навчиться пізнавати себе [44]. І той, хто живе в самотності, буде недооцінювати себе і переоцінювати як зроблені ним добрі справи, так і завдану йому кривду [45]. Нам потрібен погляд інших. Британській філософії доби Просвітництва властиве акцентування на похмурих і деструктивних аспектах самотності. Шефтсбері пише, що серед усіх створінь людина має найменшу здатність переносити самотність [46]. Едмунд Берк описує цілковиту самотність як найбільший біль, який лише можна уявити, тому що прожите в такому стані життя суперечить самій меті нашого існування [47]. Джон Локк однозначний у своїй оцінці самотності як неприродного стану людини. Бог створив людину такою, що вона мусить перебувати в товаристві з іншими собі ­подібними [48]. Самот­ність описується як небезпечний стан, коли почуття легко можуть взяти гору над розумом [49]. Про те ж пише Девід Г’юм: