Ларс Свендсен - Філософія самотності

Цілковита самотність є, мабуть, найбільшим покаранням, що його ми можемо зазнати. Усяка радість блякне, якщо нам доводиться насолоджуватися нею наодинці, й усякий біль стає ще жорстокішим і нестерпнішим. Незалежно від того, якій пристрасті ми піддалися: гордості, честолюбству, ненаситності, цікавості, прагненню помсти чи похоті, — душею чи рушійною силою цих пристрастей є співчуття, і вони втратять усю свою силу, якщо ми відокремимо їх від думок і почуттів інших людей. Якщо б усі сили і стихії природи об’єдналися, щоб служити одній-єдиній людині і слухатися її; якщо б сонце сходило і заходило за її наказом; якщо б моря і річки текли саме так, як вона воліла б, і земля давала їй усе, що мало би бути корисним або приємним, — все одно людина була б нещасною, якщо у неї не залишилося б принаймні когось, з ким можна розділити радість і чиєю повагою і дружбою можна насолоджуватися [50].

Самот­ність, яку вихваляли релігійні мислителі, Г’юм уважає відверто неприродною, подібно до целібату, посту та іншого [51].

Існують еволюційні пояснення самотності, які підкреслюють, що ми розвинулися для життя в групах, разом з іншими [52]. Безсумнівно, є добрі еволюційні причини для життя в групах: у такому разі людина має кращий захист від хижаків і спільно користується ресурсами. Проте можна також навести доречні еволюційні причини для пояснення того, чому людина не повинна належати до групи — тоді їй легше ховатися від хижаків, можна уникнути поділу ресурсів і вона не потребує боротися за місце в ієрархії групи [53]. Ми бачимо також, що деякі види тісніше пов’язані в групах, наприклад, що примати шимпанзе — групові тварини значно більшою мірою, ніж орангутанги. Дивлячись крізь біологічні окуляри, можна завжди сказати, що для нас, людей, «природно» шукати соціальної спільноти, але це не означає, що бажання бути наодинці — «неприродне» або що бути дуже самотнім обов’язково має негативне значення. Це залежить від ставлення людини до свого становища.

Для більшості буде правильним твердження, що наш зв’язок із кількома нечисленними людьми становить значну частину сенсу нашого життя. Крім того, справджується й те, що значна частина сенсу існування, здається, зникає, коли ми втрачаємо когось із найближчих. На жаль, часто ми розуміємо, наскільки сенс нашого життя залежить від стосунку до близьких, лише після їхньої втрати. Джон Боулбі пише: «Інтимні зв’язки з іншими людьми — це вісь, навколо якої обертається життя особи, і не лише тоді, коли вона є немовлям, дитиною чи підлітком, а й у пубертатний період і далі — до років зрілості, а тоді аж до старості. Саме завдяки цим зв’язкам особа здобуває свою силу і життєву радість…» [54]Імовірно, Боулбі дещо категоричніший, аніж потрібно, оскільки дехто дозволяє життю обертатися навколо чогось іншого, а не пов’язаності з іншими людьми, — наприклад, дослідник, який присвячує майже весь свій час і увагу об’єктові дослідження, або музикант, який набагато більше пов’язаний зі своїм інструментом, ніж із будь-якою іншою людиною. Та для більшості з нас опис Боулбі все-таки досить справедливий. Тому ми так болісно переживаємо невдачі у створенні й підтримці таких зв’язків.

Самот­ність можна поділити на хронічну, ситуативну і минущу [55]. Як випливає з назви, хронічна самотність — це стан, коли суб’єкт переживає постійний біль через недостатній зв’язок з іншими. Ситуативна самотність виникає внаслідок змін у житті особи — коли помирає близький друг або член родини, коли добігають кінця любовні стосунки, коли діти залишають дім тощо. Розуміння цього типу самотності можемо знайти, наприклад, у «Щоденнику скорботи» Ролана Барта, написаному після того, як померла його мати, з якою він жив усе життя. Серед іншого Барт пише таке: «Холодний зимовий вечір. Мені досить тепло, але я один. І розумію, що мушу звикнути до природного існування у цій самотності, мушу діяти у ній, працювати у ній, коли «присутність відсутності» нерозривно супроводжуватиме мене» [56]. Минуща самотність може прийти до нас будь-якої миті — коли ми на вечірці в оточенні багатьох інших людей чи на самоті вдома. Ситуативна самотність, імовірно, може досвідчуватись інтенсивніше за хронічну, тому що вона викликана переворотом в житті і є досвідом утрати, але саме тому, що ситуативну самотність, на відміну від хронічної, вдасться пояснити певною подією — розлученням або смертю, — можна вважати, що особа долає цю самотність, коли знаходить зв’язок із новими людьми. З іншого боку, досвід втрати може виявитися настільки сильним, що це фактично унеможливлює зв’язок із новими людьми. У літературі прикладом такого є персонаж Цукуру Тадзакі з романів Харукі Муракамі. Четверо його найближчих — і єдиних — друзів одного дня без жодних пояснень повідомили, що більше ніколи не хочуть бачитися чи розмовляти з ним [57]. Ця подія визначає решту життя Цукуру Тадзакі і його ставлення як до самого себе, так і до інших; від того часу він не може по-справжньому вступити з кимось у зв’язок.