Джон Фаулз - Арістос

Джон Фаулз, що для нього «ідеї — єдина батьківщина», — знаний англійський письменник і людина оригінального мислення. Народився він у маленькому містечку Лі-он-Сі в родині пастора. Навчаючись у приватній школі, виявив неабиякі здібності не лише як учень, а й як спортсмен. Два роки відслужив у морській піхоті, проте взяти участь у війні не встиг. Вступив до Оксфордського університету на факультет французької літератури. Закінчивши університет, викладав у Франції, Англії, Греції, а з 1954 року — знову в Англії.

Протягом цього часу Джон Фаулз пише вірші, творить афоризми, накопичує нотатки, чернеткові записи романів, але до друку їх подавати не поспішає. І лише у 1963 році виходить його перша книга — роман «Колекціонер», який враз стає шалено популярним, що й дозволило авторові перейти до ранґу професійних літераторів. У «Колекціонері» Фаулз намагається осягнути роль долі та випадковості, природу свободи волі в людському житті.

Книгу «Арістос. Автопортрет в ідеях», що не вміщається в рамки жодного з відомих жанрів, було опубліковано як перший варіант Фаулзових філософських роздумів у 1964 році. У 1966 році вийшов друком роман «Маг», а 1969 року світ побачив найвідоміший його твір «Жінка французького лейтенанта».

У кінці XX на початку XXІ століття Джон Фаулз набуває популярності, заживши слави одного з найвідоміших та найкасовіших авторів: його твори читаються, видаються й перевидаються великими накладами. Самого ж письменника проголошено номінантом на Нобелівську премію, щоправда, лауреатом тоді став інший — Ґюнтер Ґрасс.

Кожне Фаулзове творіння не лише має філософське підґрунтя, але й є своєрідним дослідженням проблем людської психології.

«Арістос» — незвичайна книга. У ній викладено погляди та роздуми західного інтелектуала щодо вічних філософських питань: про сутність людини та смисл її життя, про щастя та смерть, свободу й відповідальність. Джон Фаулз впевнено обстоює «найголовніше людське родове право — мати власну думку про все, що нас стосується». Він категорично відкидає (щодо себе) існування в межах клітки з написом «романіст», наголошуючи, що, як і інші люди, має право не давати на відкуп фахівцям глибинних проблем буття, що зачіпають усіх. Він гостро відчуває «невдоволеність смислом життя» (екзистенційний вакуум, за В. Франклом), що «переслідує наше [двадцяте — В. С.] століття, як оптимізм переслідував вісімнадцяте, а самовдоволення — дев’ятнадцяте».

Зважаючи на багатство проблематики, гостроту мислення, ориґінальність викладу, Фаулзову по-чутливість до больових точок сучасності, проаналізувати чи хоч до певної міри повно викласти його погляди не видається можливим (мабуть, цього взагалі не варто робити), проте на двох моментах мусимо наголосити: по-перше, на ставленні до Геракліта і, по-друге, на ідеї благородної людини — Арістоса.

Натхненником і попередником Джон Фаулз називає Геракліта, досить суперечливі фраґменти з творів якого дозволяють припустити, що цей філософ був схильний до релятивізму («те ж саме в нас живе й мертве, спляче й неспляче, молоде й старе»), абсолютизації руху («все тече, ніщо не буває й ніколи не лишається тим самим») та боротьби («війна спільна», справедливість — у розбраті, усе народжується шляхом розбрату й через необхідність).

Фаулз спирається переважно на співвідношення еліти (вибраних, кращих) та маси (більшості). Сам Геракліт, без сумніву, числив себе поміж щонайкращих, ставлячись вкрай зверхньо не тільки до громадян Ефесу, з якими співмешкав на острові, а й до Гесіода, Гомера, Піфагора, Ксенофана… «Більшість — погані, а доблесних — меншість».

«Один для мене дорівнює десяти тисячам, якщо він найкращий». Такі Гераклітові погляди Карл Поппер вважав близькими до тоталітаризму. Фаулз потрактовує ідею еліти як неспростовну з «біологічної точки зору». В усіх сферах прикладання людських сил очевидно, що більшість велетенських кроків уперед роблять особистості — є вони ґеніальними вченими чи митцями, святими, революціонерами,» і навпаки, «ми не потребуємо даних тестування на визначення розумових здібностей, аби знати протилежне: що широкі людські маси не мають великого розуму — чи високої моралі, чи великого мистецького обдарування, чи справді високої кваліфікації, щоб займатися шляхетнішими видами людської діяльності».

Втім, Джон Фаулз намагається подолати жорсткий розподіл на вищу та нижчу раси й відзначає, що між небагатьма й нікчемною більшістю в наш час існує нескінченна кількість проміжних ланок, ба більше: «роздільна лінія між Меншістю і Більшістю повинна проходити крізь кожного індивіда, а не між індивідами. Одне слово, ніхто з нас не буває цілком досконалим; і ніхто — цілком недосконалим». З автором не можна не погодитись. Посутній творчий внесок таки під силу небагатьом видатним ученим чи творцям. Однак потрібні і ті, хто би накопичував і систематизовував, аналізував та порівнював. Ситуація подібна до Гоббсового Левіафана — організму, в якому сам мозок існувати не може. Вочевидь, життя — це та найвища цінність, у порівнянні з якою усі злети та звершення вторинні і є почасти сублімацією та девіацією.