Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

Всі її учні та студенти були старшими за неї, і вона часом їх страшенно боялася, тому була дуже суворою. Уявляю, як весь клас завмирав, коли Берта починала розповідати… А вже як вона читала вірші! Чимало, гадаю, було розбито сердець через ніжну струнку високочолу юну вчительку. І, скоріш за все, упадала за нею мало не вся школа і все училище на чолі з викладачами різних вікових категорій.

Берта та її мама приїхали до Ташкента вночі, із поспіхом зібраними валізами. Вони вийшли із теплушки, зупинились у привокзальній залі, озирнулись: ні сісти, ні навіть зручно постояти, щоби перечекати до ранку, було ніде. Довкола сиділи, лежали і спали смертельно втомлені люди. Сновигали сюди-туди брудні підозрілі парубки, легкі, гнучкі, швидкі та невловимі, як тхори.

Раптом до розгублених Берти та її мами підійшов величезний чолов’яга цілковито бандитського типу, просто гігант і розбійник, легко підхопив їхні валізи і буркнув, мовляв, ходімо зі мною. Крокуючи широко і впевнено, він майже бігом вийшов із зали і, як розповідала Берточка, розчинився в темряві. Нічого не залишалося, крім як бігти слідом – у валізах лежали найнеобхідніші речі, хоч і виникли сумніви, чи отримають вони їх назад. І вони підтюпцем бігли за незнайомцем, ледь встигаючи і захекуючись. Великий чоловік привів їх у дім на околиці Ташкента, обережно постукав у двір, загавкав собака, і все закрутилося так швидко, немовби хтось керував їхнім життям згори. Жінкам дали окрему маленьку кімнату, хоча в той час із житлом в Ташкенті було вже дуже скрутно, люди з дітьми винаймали кутки – по дві родини в одній кімнаті. Берта з мамою навіть не зрозуміли, як це все відбулося і за що так добре поставився до них незнайомий чоловік із сумнівною зовнішністю. Переночували на підлозі. Вранці їхній благородний розбійник, знову так само похмурий і стурбований, повернувся і приніс їм дві солдатські грубі сірі ковдри. Нате, – вручив і пішов.

Мама Берти йому вслід, цьому понурому дядькові, що, мовляв, як же вам віддячити, у нас і грошей-то нема, як же ми… А той буркнув щось, відмахнувся і знову зник.

Ні, гроші у них спочатку з собою були. Були та й загули. Їздили довго. Спершу вони потрапили до Челябінська. Привіз їх туди потяг-товарняк. Із Челябінська попрямували на південь. Ясна річ – ніхто не знав, коли скінчиться війна. А на півдні тепло цілий рік. Усі прагнули до Ташкента. Потяг їхав на південь, але якимись шляхами незвіданими потрапив до Харкова. У Харкові потяг стояв добу. Люди кинулися шукати їжу. Берта та її мама також пішли шукати їжу. Зайшли в магазин. Там було абсолютно порожньо, але у вітрині лежали щипчики для цукру. Багато щипчиків для цукру. І все. Більше нічого. І мама сказала: Берта, але ж рано чи пізно нам треба буде чимось колоти цукор. А нема чим. Берта залюбки погодилась. І вони купили щипчики для цукру. Довго ті щипчики потім лежали без діла. Берта писала своєму другові на фронт: «Ташкент. Тут самі лишень глухі кути. І хліб називається «нон».

«Нон» – означало «ні».

Я ось що думаю… Є на землі такі особливі світлі люди. І хоч-не-хоч, а якщо ти людина, ти мусиш їм допомогти. Ти просто відчуваєш – треба зробити, треба дати, треба врятувати, треба вилікувати. Якось їх видно, цих людей. За світлом навколо голови, чи що.

Розбійник той ще кілька разів з’являвся. В ті моменти, коли було геть погано. Безшумно з’являвся, допомагав, нічого за це не вимагаючи. Приносив, добував, рихтував. І тихо зникав. А згодом зовсім зник.

Дивно, що згадується важливе і неважливе. Чому я докладно пам’ятаю деталі чужого життя? Чому я раптом згадала того розбійника, який допоміг вижити маминій вчительці Берті Йосипівні? Мама Берточки поїхала в евакуацію в елегантному коричневому костюмчику з кротовим комірцем. Вона купила в Ташкенті собі стьобанку. Тобто звичайну фуфайку. За якісь там картки. І Берта сказала:

– А мені? Я теж таку стьобанку хочу. На роботу ходити.

І мама її сказала як відрізала: доки я жива, ти стьобанку не носитимеш.

Берта ходила на роботу голодна, прозора, але в елегантному пальті, в якому і приїхала в евакуацію.

І місцеві називали її й таких, як вона, прибулих евакуйованих молодих жінок «російська джаляб». Берта гірко сміялася, що «російською» вона була лише раз – коли тяжко жила в Ташкенті.

Спершу вона влаштувалася до звичайної школи викладати російську мову і літературу. Але все навчання зводилося до збирання бавовни – її відправляли з дівчатками на поля. І там узбеки приймали її за ученицю і запитували, де їхній учитель. Потім уже Берту покликали до військового училища замінити вчителя літератури, який відбув на фронт.