Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

Його обличчя, дядька Митра Савчука, неначе складалось із самих тільки гострих кутів – гострий ніс, гострі вилиці, гострі жмутки волосся, гострі кісточки пальців. Гострі коліна, гострі плечі. Навіть голос був якимсь колючим. І от же ж часи були тоді: мені років п’ять, а я спокійно відчинила двері на стукіт. Увечері. Не питаючи, хто там і навіщо прийшов. До речі, я досить довго була певна, що якщо людина старша за мене, значить, знає, що робить, і чинить завжди правильно. Наш колишній сусід дядько Митро Савчук сказав: здрастуйте, а де Боря. Боря – мій тато. А тато був у той час на тренуванні. І дядько Митро Савчук сказав, що зачекає, зайшов до вітальні, сів і запитав своїм хрипким голосом: «Манечко, у вас можна?…» І сказав незнайоме мені слово. І я про всяк випадок кивнула. Якщо дорослий запитує, чи можна, значить, він сам знає, що можна. І він дістав картонну коробочку, з неї витяг цигарку, запалив… Наш тато не палив, і я вперше спостерігала тоді всю цю дивну церемонію. «Герніка» у мене тепер часто асоціюється саме з неприємним запахом тютюнового диму. Мене почало сильно млоїти. А ще навпроти були ці виразні некрасиві жахливі волаючі обличчя. На щастя, невдовзі прийшла мама, насварилася на нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука і прочинила вікно. Взимку прочинене вікно – прекрасно! Я так зраділа.

Як же я люблю, щоби все було не так, як заведено. Це такий незвичайний стан! Коли у мене трапляються подібні дисонанси, я одразу ніби сідаю в машину часу і потрапляю в інше десятиліття. І згадую, як тішилася, коли мама взимку раптом відчиняла вікна, не кватирку, а ціле вікно, дуже рідко, але таке бувало. І як я хапала сніг з підвіконня. Або коли вона несподівано забирала мене з важливих уроків, і не для того, щоб іти до поліклініки, а щоби подивитись хороше і рідкісне кіно. А яка я була щаслива, коли мене хвору, з температурою тридцять вісім і два, мама закутала і на таксі, витративши на нього половину своєї зарплатні, повезла в сусіднє місто, бо там останній день працювала виставка японської гравюри. А хіба можна забути, як улітку, в найсильнішу спеку, ми з сестрою тихенько прокрадались на горище і розглядали ялинкові прикраси: старовинні – ще бабусині – картонні, вкриті слюдою сніжинки, метеликів, скляні веселі спіральки, справжні ялинкові свічі з прищіпками, щоб тримались на гілках, спортсменів у смішних шароварах, зморщене древнє порося в благенькій ковдрочці із соскою у п’ятачку із пап’є-маше і Саламдігу. Досі в нас є така новорічна іграшка, ненецький хлопчик на ім’я Саламдіга.

Знову збіг. Ми з татом прикрашали ялинку, тато у нас був завжди головним із прикрашання ялинки. Мені іноді здавалося, що все ж таки нашому татові подобалось одягати ялинку більше, ніж нам, уже перенасиченим всілякими новорічними концертами, виставами, святами і подарунками. Для тата то була дуже важлива церемонія, і вона приносила йому багато радості. Отож, ми з татом прикрашали ялинку. А тим часом по телевізору йшов старий, уже тоді, в моєму дитинстві, старий мультфільм про ненецьких братів Індігу і Саламдігу, про північну відьму, про вірність і дружбу. Зараз я розумію, що доволі страшна й політично перехняблена була казка. І я заклякла перед екраном, приголомшена, тому що тато якраз дістав, щоби повісити на ялинку, іграшку у вигляді ненецького хлопчика, викапаного того брата із мультика в телевізорі, брата, що трохи старший. І я вигукнула:

– Та це ж Саламдіга!

Так він і зостався у нас Саламдігою.

Он як заносить мене в спогади… І ніч якась гумова, довга, чорна.

Про що я думала? Та ось про що.

Коли дядько Митро Савчук у нас накурив і мама, розмахуючи рушником, прочинила вікна, вона почала мене сварити, чому я не сказала дядькові Митрові, що у нас не можна палити . А я відповіла, що не знала, що таке палити . І хоч мама звеліла мені піти з вітальні в дитячу, я все одно встигла надихатися холодним повітрям, бо одразу ж кинулася збирати з підвіконня сніг, і в мене заболіло вухо. І воно пульсувало й пульсувало, і зі стіни на мене дедалі голосніше кричали страшні обличчя з картини Пабло Пікассо. І знову все, як це часто бувало в моєму житті, виявилося невипадковим і згодом у мене склалося в єдиний ланцюг. І візит нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука, котрий так і не дочекався тата, і моє хворе вухо, і слово «па-ли-ти». І склалось тієї самої миті, коли вже підлітком я прочитала, що Пікассо було визнано найбільш юним курцем у світі. Я прочитала, що він народився слабовитим, довго не міг продихатись і закричати. І лікар закурив і вдихнув йому в ніс сигарний дим. Малий закашлявся і одразу задихав. Ми тут дивилися нещодавно з донькою альбом його картин. Ми дивились репродукції, і Ліна ставила запитання. І я не встигла розповісти їй тоді, яким хлопчик Пабло був розпещеним, як він тягав до школи ручного голуба, як одного разу домалював малюнок, замовлений його батькові. І батько, побачивши це, відклав олівець і пензлі назавжди. Пабло було тоді лише 13 років. І ще я не розповіла Ліні тоді, як до Пікассо в майстерню прийшов міністр культури Франції. І Пабло, витираючи пензлі, випадково ляпнув фарбою на штани міністру. І почав перепрошувати і пообіцяв оплатити чистку. Але міністр посміхнувся і сказав: