Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

Наше маленьке містечко, якому вже майже 600 років, здавна було єврейським поселенням. Як і звідки сюди, в Бессарабію, потрапили євреї, невідомо. Хтось із стареньких казав, що вони прийшли з Європи, звідкись із Іспанії, коли на євреїв там почалися гоніння. Залишаючи рідні місця, часто поспіхом збираючи найнеобхідніше, вони обов’язково брали з собою ключ від вхідних дверей свого дому. Від якого дому зберігається в нас ключ, загорнутий у полотно, так і не випало нам дізнатись. І я, пригадую, навіть хотіла дати оголошення в Інтернеті, написати кудись, повідомити, заспокоїти, що ми, мешканці нового будинку біля річки Ракитнянки, побудованого на місці старого австрійського особняка, на урвищі, неподалік старовинного горбатого моста, знайшли ключ. Відгукніться – хотіла я написати – власники старовинного, вочевидь, іспанського ключа, і будьте певні – він є, він у безпеці. Ви можете забрати свою реліквію і здобути те, що він для вас символізує. Але кому тепер писати? Хто прочитає? Кінець світу ж бо! Чи ні? Чи я просто дурепа?

– Агов… – тихо погукала я чоловіка і злегка потрусила за плече. – Ееей! Ти що, спиш? Таж кінець світу, чого ж ти спиш?

– Ммм? – різко відгукнувся зі своєї глибини чоловік. – Га?!

– От скажи мені, я – дурна?

– Дурна. Дурна. Спи.

Дуууурна. Тааак. Кінець світу, а я така дурна. Ключ не повернула. Думала, ще є час, на мій вік стане. А ось і не стало. Тепер все – не встигла.

Коли сюди прийшли румунські фашисти, всіх євреїв нашого містечка зібрали в одному місці, на збірному пункті, як оголосили раптово посталі поліцаї з місцевих. Усіх відвели в гай біля річки Прут, відібрали взяті з собою речі і розстріляли. А хто не підкорився і не прийшов на збірний пункт, тих шукали в місті, приходили просто додому…

Несподівано, на подив мешканців нашого містечка, де всі одне одного знали, з’явились інформатори з місцевих. Вони допомагали, з готовністю вказували на будинки, де жили єврейські родини та родичі тих, хто воював на боці Радянської армії.

Зі мною часом трапляється одна дивина. Я раптом розумію, усвідомлюю, що те, про що я, кудлата і збентежена, тупо дивлячись у темряву, в даний момент думаю, це не далека історія, яку ми формально вивчали на уроках у школі, а що це стосується особисто мене і зовсім поряд. Що це відбувалося нещодавно, вчора, відбувалося з людьми, котрі жили тут, в цьому маленькому кварталі біля річки Ракитнянки, неподалік старовинного горбатого моста, людьми, які ще могли би трапитися мені на вулиці, і що я і є частиною всіх тих подій, і моє власне життя – просто продовження тієї історії.

Ось Бояни. Таке мальовниче село по сусідству. Ми їздимо через це село в Чернівці і назад. Їздимо і їздимо. П’ять хвилин автомобілем. Гарне, багате село. Люди працелюбні, старанні. Будинки-палаци. Галявини. Басейни. Великі торгово-розважальні центри. Нічим не здивуєш. Європа, практично. І раптом якось син мій, тоді ще маленький, поставив несподіване запитання: мамо, а де тут кам’яний солдат? Чому в цьому селі, як в інших, немає пам’ятника загиблим на війні односельцям?

Адже так було заведено. Пам’ятник. На ньому імена. Щоб дев’ятого травня прийти, покласти квіти… Щоби почесна варта. Щоби ветерани мали де зібратися, згадати, пом’янути. Щоби діти, онуки знали історію родини…

І раптом в селі Бояни такого пам’ятника не виявилось. В таких випадках я нічого не залишаю на потім. Якщо мені незрозуміло, я обов’язково запитаю. Навіщо гадати, правильно? Одне слово, я одразу заїхала до сільради і запитала прямо, де пам’ятник.

Виявилося страшне – село, таке мирне, квітуче, де ми часто буваємо в розважальному центрі або в піцерії, або на іподромі, – я ж казала, що село дуже багате, – це знайоме своїми дорогами, місцями і людьми село воювало на боці фашистської Румунії.

Там, у центрі, рабин жив. Сім дочок. Як було заведено, допомагав усім: сусідам, знайомим, усім, хто приходив або до синагоги, або просто до нього додому, всім, хто просив. Ще румунські війська не зайшли, тільки чутки пішли про їхній наступ, а сусіди вже закололи всіх. Дівчаток. Рабина. Рабаніт. Вилами.

Як збагнути, як це збагнути, як збагнути?…

Мені часто сниться, що я, в довгій сірій сукні, в хустці поверх довгого чорного заплетеного волосся, боса, втікаю від когось і ховаю в себе чиїхось маленьких дітей. Я боюся, щоб діти не заплакали від голоду або втоми. Щоб нас не знайшли. Я поспіхом підіймаюсь у сховище по сходах з ламкими небезпечними гнилими перекладинами, з провалами, що відкривають страшну порожню висоту внизу під ногами, майже біжу, притискаючи до грудей маленького хлопчика, тримаючи за руку ледь старшу дівчинку. А потім стою с ними, з цими дітьми, біля річки, а зеленим схилом, від древнього напівзруйнованого дерев’яного млина, що незворушно стоїть на вершині пагорба, впевнено крокуючи, спускаються люди з пов’язками на рукавах звичайних поношених жакетів, у нечищених чоботах. І кожен притримує лівою рукою автомат у себе на плечі. Вони прискорюють крок, вказуючи на нас із дітьми пальцями. Втікати мені нікуди. Останнє, що я бачу, – сірий від пилюки чобіт з опалою по нозі, потрісканою халявою. І в паніці я завжди прокидаюся.