Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

Там, до слова, в готелі Ризького університету, в готелі для викладачів та аспірантів, вночі мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона відкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фільмувала молодіжна програма ризького телебачення. Ці молоді люди, такі стильні всі, тонкі, довговолосі, страшенно тішились, але співчували і, дивлячись на мою похмуру розпухлу мармизу, напевне, думали, що я вночі відбивалася від хмільного залицяльника. Намагалися знімати мене з іншого, не скаліченого прибалтійською блощицею, боку.

Ну, то таке… Отже, я в дитинстві хворіла – прекрасний час – читала, думала, розглядала картинки. А іноді, занудьгувавши, я вкладалася з виглядом «ніщо не миле» і заходилася важко зітхати, і мама видавала мені старовинну бляшану коробку з нашими «скарбами»… Оооо!.. Ґудзики, намистини, пряжки, якісь дивні предмети, про які я не знала, для чого вони. Усім цим багатством можна було бавитися годинами.

Коли мені набридало лежати і коли нікого не було вдома, я сідала до фортепіано, грала новомодні пісеньки, котрі забороняла мені підбирати моя вчителька музики. А потім просто дивилась у вікно. Навпроти мешкала ще одна моя подружка, Люда Попова, ніжна, прозора, як не дивно, дуже спортивна дівчинка. Вона також часто хворіла, і ми перемовлялися з вікна у вікно знаками, телефонів у нас тоді не було.

Люда після закінчення школи вступила до інституту в красивому місті Кам’янці-Подільському, центр якого прикрашала унікальна старовинна фортеця. Люда нормально вчилась, і її, таку рухливу, легку, одразу ж покликали до волейбольної команди інституту. І якось під час тренування з волейболу вона раптом присіла від болю в животі. Вона навіть не зайшла в гуртожиток, а негайно поїхала автобусом додому, до мами з татом. Ледь витримала двогодинний переїзд. Ще довго йшла з автостанції додому. На другий поверх у свою квартиру вже не змогла піднятися. Її мама вибігла в магазин і випадково на сходах біля входу виявила Люду, майже непритомну від болю. Через півроку Люда померла від ниркової недостатності.

От дивно, Люда в останній місяць свого життя лежала в двомісній палаті в нашій лікарні. А в сусідній, так само маленькій – на двох – палаті, помирав Юра Назарко. Люді ще не було вісімнадцяти. Юрі ще не виповнилося дев’ятнадцять. У Юри була невиліковна, найстрашніша хвороба – саркома. І почалася з банального забою коліна. На тренуванні, знову ж таки, з волейболу. Ці діти не знали одне одного. Але тієї ночі, коли Юра помер, Люда побачила сон. Вона розповіла мамі, що їй наснився наречений, вродливий, у костюмі. Він прийшов до неї в палату і весело покликав Люду за собою, благав, просив, ходімо зі мною. Дорікав, ну чого ти лежиш, ходімо… І Люда погодилась. Чому ж не погодитись, такий милий інтелігентний парубок. Вона померла через тиждень. Мій тато посадив на її могилі ялинку. Ця ялинка зараз така висока, така пишна. Пізно восени з неї падають шишки. Навколо того місця повно шишок. І повно білок.

Найближча подруга Люди Попової, також Люда, на прізвище Мартинова, вийшла заміж за мого свояка і стала моєю близькою родичкою. І ми з Людою Мартиновою тепер часто згадуємо Люду Попову.

Вона взагалі дуже хороша, ця Люда Мартинова. Вони, ці дві, Мартинова і Попова, ходили містом симпатичні, нерозлийвода, волейболістки, тонконогі, худезні, чудернацькі. Одна Люда білошкіра, з пшеничним волоссям. Друга – смаглява з розкішною шевелюрою кольору воронячого крила. Я, наздоганяючи їх, кричала: «Люууууди!», і люди на вулиці лякались і не розуміли, чого ця дівчинка мчить і голосить, і кличе людей, хто її скривдив, і що робити, і як допомогти. А я наздоганяла Люду та Люду, і ми весело чимчикували разом. І я, крокуючи між ними, завжди задумувала бажання. Для себе і для них, для Люд. Для себе – п’ятірку з фізики, і щоб контрольну з біології скасували, Люді Мартиновій – щоб мама купила тканину на сукню, а Люді Поповій – щоб подарували джинси. Ми йшли повз старий парк імені Пушкіна, повз кінотеатр. Ми затримувались біля Палацу урочистих подій, щоб порозглядати наречених… І кожна з нас думала, от я буду – ого яка наречена, найкраща!

Ми з Людою Мартиновою журилися, що Люда Попова пішла в інший світ, нічого не дізнавшись і не пізнавши. І закохатися навіть не встигла, і нічого не встигла. Як так сталося, як це відбулося? І якось ми почали перераховувати, що важливого мало в її житті трапитись, обов’язково трапитись, від чого несправедливість її смерті здавалася нам ще більш очевидною. Кохання. Дитина. Світанок біля моря. Відчуття весни, коли ти вагітна. Це дивовижний, дуже яскравий стан. Коли жінка вагітна, вона все сприймає удвічі сильніше, враження яскравіші. І весняне небо, і яскрава ніжність зелені, і бруньки бузку, і запах мокрої землі. І потім багато ще чого. Мандри. Подарунки на Новий рік і Різдво. Або літня млосна спека, коли переломлюється перед очима і плавиться повітря, а в наших з Людою старих тихих будинках, зведених іще австрійцями, гладенькі дощані підлоги і дрімотна заспокійлива прохолода. І ще – літаки. Адже Люда Попова ніколи не літала літаком. Це незвідане та дивовижне. Важкезний болід розбігається і злітає. Ба більше, летить. Тримається у повітрі. Прекрасне відчуття, я вважаю, попри те, що я жахливо боюся літати і весь політ практично сама, одна-єдина в цілому салоні, тримаю літак у повітрі за ручку свого крісла, сама! Добровільно і безоплатно. А решта пасажирів сплять, їдять, випивають. І ніхто не знає, як я в цей час труджуся для нашого спільного благополуччя. Якби моя воля, я б стояла за спиною в льотчика і давала вказівки: «Вперед дивися! Не відволікайся! Зменш швидкість! Не озирайся! Не розмовляй! Яку тобі каву?! За штурвал тримайся!»