Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

– Стоп! – перебила я Данила. – Стоп! Замовкни негайно. Тому що, як казав Мальгрим, зухвалий і цинічний маг із «Тридцять першого червня» Пристлі: «Все, що створено нашою уявою, мусить десь існувати».

Ох, не слід було Данилові таке казати! Пісні піснями, жарти жартами, але ж саме сьогодні, за версією Нострадамуса та його послідовників, включно із суворою Степашкіною Євдокією, десь у космосі гігантський астероїд уже намірився щонайточніше врізатись у маленьку планету нашу матінку.

..як раніше, ще до влади Рад, лікар земський або просто якийсь собі лікар, товстенький, затишний, вусатий, знявши пенсне, м’яко поклавши свою чисту, практично стерильну лапочку на коліно пацієнта, повідомляв:

– Ну що ж, скажу відверто. Завершуйте ваші земні справи, друже. Кріпіться і уповайте. Вам зосталось…

І казав, скільки зосталось.

А тут, зараз, як встигнути завершити мої земні справи? Часу ж бо зовсім не залишилось. А у мене ж цих справ по вінця! По вінця!

– Айайааааай, – журилась я, – і це підсумок мого життя? Жодних досягнень, перемог, нічого не подолала, ні нагород, ні титулів не маю, лише якихось вісім медалей. І ті не мої, а мого собаки. Айайааааааа…

Я, метушлива, як юна недосвідчена курка, думала, що мені б зараз зібрати всю свою родину, всіх своїх друзів, обхопити руками, притиснути до себе і врятувати від страшного та неминучого. Паніка – мій звичний стан – не забарилася, вона закипіла, м’яко стукнула в потилицю, забродила тілом, відгукнулась бурею в шлунку і забилася шалено в районі серця.

Чоловік мій любий спав легким безтурботним сном набіганої дитини. От молодець. Він був спокійним та впевненим, що, по-перше, це все вигадки і блаж, по-друге, коли що, він у мене вірив – я ж бо не розгублюся і все організую. Спи-спи, синку, чоловіче мій, спи давай.

Ми з чоловіком у дитинстві були зовні дуже схожими. Щоправда, моя свекруха вважає, що її синок був значно красивішим. Ну, їй краще знати. Тим паче що я носила окуляри. Через це бабусі мого чоловіка я й зовсім не подобалась. Вона казала: «Не наравиця вона мині. Худа, хліба не їсть, окуляри носе».

Окуляри – це в моїй юності був дуже серйозний ґандж. Наприклад, як шість пальців або заяча губа. О, якби бабуся мого чоловіка ще й знала, що я амбідекстр, тобто перенавчений, але все ж таки шульга, що б з нею було? Заборонили би бідному Аркашечці та Мар’яшечку за себе брати. І залишилась би Мар’яшечка сама-самісінька, як билиночка в полі порожньому та покошеному. Гоп! Тут же заперечила б моя подруга Олена: чого ж це Мар’яшечка залишилась би сама-самісінька? Це ще не факт! А може, якраз Аркашечка залишився б сам-самісінький, як билиночка в полі порожньому та покошеному. Тим паче з такими високими вимогами своїх родичів до майбутньої нареченої.

Якось трапився випадок в селі Котелевому. Я там підробляла у філії музичної школи викладачем фортепіано. Це взагалі жах якийсь був. І як мені мама дозволила, не збагну. Коли я її повідомила, що влаштувалась на роботу до музичної школи, і не в місті, а в селі, вона тільки руками розвела. Ні, ну правда – куди-куди, а до музичної школи я би пішла працювати – як вона думала – в останню чергу. З музикою в мене були свої, дуже інтимні і, по суті, кримінальні стосунки. Я її катувала і мучила. Ноти для мене нічого не значили взагалі. Мені, короткозорій, порпатися в нотах було дуже важко і неохота. У зв’язку з цим я виробила тактику. Я просила свою вчительку зіграти твір раз, іще раз. Потім ще і ще раз. Відтак нахабно і старанно підбирала його вдома на слух. А траплялося, що й в іншій, більш зручній для мене тональності. І на випускному іспиті мої хитрощі зауважила тільки одна вчителька. Решта зааплодували і поставили «п’ять». І вона, Лариса Степанівна Журавльова, також, звісно, поставила «п’ять». По-перше, тому, що я, хоч і збешкетувала, проте дуже віртуозно, як вона сказала моїй мамі, а по-друге, тому, що на уроках сольфеджіо я завиграшки писала музичні диктанти для всього класу.

Отож, я почала підробляти в сільській філії музичної школи. Моя донька дивувалась, як це? І навчатись, і працювати. А що ж вдієш? Добра туш для вій коштувала половину моєї стипендії. Гарна сумка – три мої стипендії. Одяг – о, у спекулянтки Маври Онисимівни, яка виходила на прогулянку з дитячим візком, повним товару, поряд із нашим університетом, можна було купити все, що забажаєш. І я повинна була підробляти, тому що хотілося носити хороше, ошатне і якісне. А просто так, в магазині, щоб дешевше, цього не було.