Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

До мене на уроки музики приходили дівчатка з жахливими руками і нігтями. Практично з кігтями. Я вчила їх приводити руки до ладу. Багато учениць та їхні батьки були переконані, що це вибрик. Потім, коли наставав час платити за уроки, батьки цих залізнолапих дівчаток раптом замислювались: а чи не надто це велика ціна за те, що їхня дитина припинила допомагати їм на городі, посилаючись на очкасте дівчисько, котре навіювало їм, що руки треба берегти і тримати в чистоті? За перший же місяць роботи я втратила половину набраного класу. І не лише через боротьбу за красу рук, але й через головну невідповідність ціна-якість, позаяк за перший місяць дівчатка так і не навчилися грати улюблену пісню батьків «Я люблю тебя до слез…». Втім, одна моя вихованка, донька вчительки і голови колгоспу, все ж таки вивчилась, закінчила музучилище, потім консерваторію і повернулася назад на батьківщину, де веде тепер у тому ж селі заняття хору. Варто було для цього вчитися в консерваторії? Не знаю. А може, й варто. В усякому разі, справою своєю вона захоплена, значить усе недаремно…

Отож, коли я, нелегітимно пропускаючи пари в університеті, стукала олівчиком у такт етюдам Черні у виконанні однієї із залишених мені учениць, примчала секретарка директора філії і, вирячивши очі, пристрасно зашепотіла мені у вухо, що дві рівноповажні родини Котелевого розірвали домовленість про весілля лише тому, що наречена… раптом! при всіх наділа… ввечері… окуляри! Щоб дивитись телевізор. Ото дрімучий був народ! І я тоді збагнула, чому мене так жаліли в цьому селі й завжди поступалися місцем в автобусі. Навіть древні столітні бабуськи казали мені: сідай, бідна дитинка, сідай. Хоч я і відмовлялась. Все пояснювалось просто – я була худою і в окулярах…

Нещодавно надибала стару чорно-білу світлину: сонце, канікули, я в ситцевій сукенці. Стрижка – квадратик над вухами, і бантик сповз. Стою під старою сливою-угоркою, насупивши брови, думаю серйозні думки. Найбільш серйозні думки, як я тепер розумію, були у мене саме в тому віці – вісім-десять років. І скільки відкриттів. Дивовижних! Так.

– Граємо «Бариня прислала сто рублііів!!!», – кличуть подружки. Під вікнами нашого одноповерхового чотириквартирного будинку вони вже вибудували ціле місто для ляльок. А я не можу – мені за фортепіано, ще сорок хвилин. Ще цілих сорок хвилин! Але зате у мене на пюпітрі книга «Острів скарбів». Пальці автоматично колупають клавіатуру, ганяючи туди-сюди якусь гаму, а очі читають, читають.

Нарешті вибігаю – ура!

Мій дід працював на Одеській фабриці іграшок. У мене були рідкісні настільні ігри, в які ми грали з подругами. А ще дід подарував мені те, без чого, на думку багатьох дідусів і бабусь того покоління, не може вирости хороша дідусева внучка: у мене були серсо, такий обруч з паличкою, і навіть крикет. До серсо і крикету дідусь надіслав мені, спеціально замовлені у кравчині, картату спідничку та білі гольфи з помпонами. Я так і навчилася кидати й ловити серсо, а в коробці з крикетом не було інструкції, як у нього грати. Тоді я читала «Алісу в Дивокраї», і її гра в крикет за допомогою фламінго спантеличила мене остаточно. Поступово ворітця загубились, молоточки поцупили сусідські хлопчаки для своїх ігор. А ми стрибали через скакалку, грали в класики і в «штандер-стоп».

Моя мама якось розповідала мені, як після закінчення школи не вступила до МДУ і працювала в якомусь дуже глухому далекому селі на краю світу. Двічі на тиждень туди ходила вантажна машина, котра возила робітників. Усі робітники сиділи, а мама стояла. Але часто мама на ту машину не встигала, і їй доводилося йти вісім кілометрів пішки через порожні поля до цукрового заводу, звідки йшла машина до Чернівців. І ось хазяйка, добра жінка, в якої мама винаймала куток, давала їй перед виходом сірники та свічку на той випадок, якщо раптом мама, йдучи взимку через поле, зустріне вовка. Бо там справді водилися вовки. Пригадую, мама розповідала мені цю історію дорогою зі школи додому.

– І що? Трапився вовк?!

– Ні, – спокойно відповіла мама.

– Жаааль, – мрійливо протягнула я, любителька пригод, уже домислюючи сюжет, як мама запалила свічку і гайда тією свічкою вовка лякати.

При цьому слухати маму було не страшно, а цікаво, – бо це ж мама – ось вона, тримає мене за руку, ми разом дружно крокуємо додому, отже, нічого з нею не сталося.

Увечері я переповіла цю історію своїй молодшій сестричці, але вже в барвистих деталях, додавши завивання вітру в полі, крик нічного птаха, скрип чиїхось кроків по снігу, і яскраво описала нашу маму, котра обережно, по-партизанськи крадеться через поле і тримає напоготові сірники. Я дійшла до кульмінації розповіді і хотіла повідати сестрі, як наша героїчна мама про всяк випадок дістала сірники і… Але тут мені нагадали, що доки не пізно, треба сідати за інструмент. Ну, щоб увечері сусіди не гнівались. Я сіла за фортепіано. Зазвичай під час моїх занять сестрі Тані забороняли до мене чіплятись. Та вона все ж просочилася до кімнати, полізла мені в обличчя своїм запашним рум’яним личком і пошепки на вухо обережно запитала: