Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

– Нічого не треба. Поставте під цим ваш підпис, месьє.

Не розповіла. Ну, не будити ж зараз доньку, щоб розповісти… І навіщо ось зараз їй, моїй дочці, треба знати про Пікассо, про його голуба, про заляпані фарбою штани міністра культури Франції, коли вранці?… Навіщо?… Якщо цього ранку вже може й не бути.

Боже мій, як усе втрачає сенс. Яка жахлива гнітюча темрява. Як губляться в пітьмі обриси предметів.

У мене короткозорість, але ще й астигматизм, я не можу визначати розміри предметів, хоч би приблизно, не можу бачити паралельних прямих і реальні відстані. Я завжди мала це за перевагу. Хтось бачив просто вуличний ліхтар, а я – гру святкових вогнів, іскри та промені. Хтось бачив нешироку брудну річку, а я безрозмірні водні простори. Хось бачив сльоту, багнюку в лісі після дощу, а я – оксамитовий суцільний тисячоколірний килим з переливами. Хтось бачив скаліченого життям, помережаного зморшками неохайного діда, а я – гарного і мудрого старого.

Ось як, наприклад, Нунка Дуда. Хтось казав – та ну, старий замурзаний циган-лудильник, чого ти спиняєшся там, біля його паркану, що в тебе з ним спільного, навіщо з ним розмовляєш? Ця його незліченна кількість дітей та онуків, цей понурий погляд з-під лоба – він, напевне, чаклун. Так-так! Він точно чаклун циганський, а ти з ним розмовляєш. То й що, що на скрипці грає? Цигани всі грають. Він, либонь, іще й конокрад, він злодій. Він, старий Нунка, коли повз будинки ходить, як зиркне – аж душа холоне. Йому вже, либонь, понад сто років, а він усе ходить та й ходить у своїх постолах, з костуром, а набалдашник у вигляді орла, дорогий, позолочений. Де взяв? Поцупив, напевне. Ходить та зиркає, ходить та зиркає. Не знайся з ним – застерігають знайомі. Не розмовляй з ним. Зурочить.

Як він там зараз, древній Нунка… Красивий, великодушний Нунка. Чи знає він, що це остання ніч, чи безтурботно, нічого не відаючи, просто спить, важко зітхаючи, смертельно втомлений, мовчазний, красивий і великодушний мудрець Нунка.

Коли почалася війна, єврейська спільнота нашого містечка наполягала, щоби всі євреї виїхали, забрали своїх дітей і в чому є втікали. Не всі послухалися, не всі. Але ті, хто вирішив евакуюватися, зібрали свої коштовності в торбинки, написали на них свої прізвища і склали до двох невеликих металевих скриньок. Одну заховали у найбіднішого румуна, нехай він буде тут без імені, закопавши скриньку в нього у дворі. А другу віднесли в дім до Нунки, тоді молодого, але вже понурого відлюдькуватого мовчуна. І дружина його, красуня Замфірка, побивалась і плакала, кричала на нього, тупала ногами: Нунко, не допомагай нікому, нам самим важко, а ні, то до мами піду в Закарпаття. Вона на останньому терміні вагітності була, та так уже вередувала, красуня ніжна волоока. Але погодився Нунка взяти на зберігання скриньку. І пообіцяли обом, і безіменному Найбіднішому Румунові, і Нунці, нагороду, якщо збережуть. І слово з обох взяли.

Що там було далі – зрозуміло. Війна, сум’яття, паніка, пекло. Відтак росіяни прийшли в місто – і ті, хто вцілів, знову боялись, уже росіян, різне говорили про те, як вони поводяться з людьми на колишніх окупованих територіях. Наприклад, мою свекруху, юну тоді чарівну п’ятнадцятирічну дівчинку, заарештували. За що, чому, тільки згодом стало зрозуміло. В домі у них, біля Прута, оселився радянський офіцер, начебто полковник, – валізи, ад’ютант, охорона, водій. Пив весь вечір, а Лізя – так називав її батько – Лізя з матір’ю на стіл подавали. А гість пив і пив, і очі наливалися червоним, повіки набрякали, й око важке маслянисте зупинялося на Лізі, повзало по її стану, по обличчю, по золотому, сяючому пшеничному волоссю. І батько зауважив. Він сидів тихо в кутку – за стіл його не кликали – він тільки сказав тихо: пане офіцер, то ж моя дитинка, донечка, маленька ще.

І хтось із наближених почув акцент. А тут і сусіди нагодились, доповіли росіянам, мовляв, Ігнасій, батько тої Лізі, австріяк же. Прийшов сюди до війни із самого Відня. Хто такий, з якої родини – нікому не казав. Оженився він тут швидко й осів у нас у Бессарабії. А з фашистами, товариш командир, він говорив їхньою мовою. Німецькою.

Коли мама Ліза, моя свекруха, все це розповідала – в мене просто подих перехоплювало: ну як же?! А те, що він людей у себе за будинком у підвалі ховав, годував? І німці йому довіряли лише тому, що він розмовляв з ними німецькою. І людям життя врятував – цього сусіди не розповіли? Мама Ліза тільки знизала плечима і зітхнула тяжко: