Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

Мешкали Світлана і Сергій у готелі для прибулих лікарів і з номерами для медичних світил, котрі приїздили до Норильська вивчати екологію і писати наукові праці. Якось Наталка зі школи прийшла спухла від сліз, із двійкою з природознавства. Яким безглуздим видається зараз, в очікуванні вселенської катастрофи, той злощасний Щоденник природи. Наталка забула про нього і не заповнювала ледь не два місяці. Взагалі я не знайома з жодною людиною, котра перед виходом до школи дивиться у вікно, вимірює температуру повітря й акуратно малює кольорові позначки в Щоденнику природи. Ну, не знаю. Я і сама в дитинстві малювала туди кружечки, сонечка і хмарки як заманеться, раз на чверть. Щось згадаю, а щось вигадаю. Ось і Наталка так само. А вчителька їхня виявилася понурою занудою, екологія Норильська, звісно, позначилась на її особистості. І та вчителька всі щоденники звіряла зі своїм власним, який справді ретельно вела. І на дідька було малювати ті кружечки, досі не збагну. Одне слово, перевіряючи щоденники, педагог вжахнулася, розтлумачила дітям глибину їх морального падіння, походила рядами, цього їй видалося замало, і вона для початку виставила всіх «брехунів і правопорушників» біля дошки. І Наталку також. І Наталка там стояла зі всіма двієчниками і хуліганами. А потім справедлива та сувора училка в праведному гніві намалювала саме в Наталчиному щоденнику велику, звивисту, єхидну «двійку».

– У-у-у! – гірко завивала дівчинка, по-старечому розхитуючись на стільці і заламуючи руки. То було перше горе в її маленькому житті, вона навіть «четвірки» жодного разу не приносила. А тут «двійка». На голосіння єдиної в гуртожитку дитини, загальної улюблениці, зібралися сусіди. Розпочався рідкісний за своїм якісним складом консиліум: доктори наук і професори радились, як заспокоїти невтішну крихітку і заповнити злощасний Щоденник природи. Почали згадувати, яка погода була впродовж місяця. Пані подумки перебирали гардероб, згадували, що саме одягали ранками, вирушаючи до клініки, і що таке особливе було на інших панях.

– Ну що ви таке кажете, Євдокіє Веніамінівно! Який сніг! Не було тоді снігу! Смикуровська у своїй шиншилі прийшла. Ви що, не пам’ятаєте? А якби сніг пішов, вона б нізащо шубу не вдягнула. Коли сніг іде – вона в дублянці з’являється. А зауважили, як вона її повнить? Ось вам би вона дуже пасувала, та дублянка Смикуровської, а її повнить.

Психіатр Дмитро Андрійович пригадував поведінку своїх хворих, котрі чутливо реагують на зміни погоди, і креслив рози вітрів:

– Юрко поему свою читав безрозмірну про Летючого Голландця, «бубу-бубу-бу…». Отже, змінювалась температура. А стара Четвьоркіна не палила вже тиждень, цигарок не просила – значить, точно потеплішало.

Чоловіки пішли правильним шляхом – розшукали газету з графіком футбольних матчів на Чемпіонаті світу, який транслювали по телебаченню:

– Пригадуєте, Вікторе Петровичу, коли Ярцев забив другий гол, пам’ятаєте, на екрані засніжило. Отже, що? Вітер у нас був західний і повернув антену.

Наймудріше вчинила професорка, що палила за фронтовою звичкою термоядерні папироси.

– Блаженна дурість! – вигукнула вона, маючи на думці чи то вчинок Наталки, чи її вчительки, чи то захопливі дискусії колег. Низьким хрипким голосом вона промовила, поблажливо оглядаючи добровільних няньок обох статей:

– Спокійно, колеги! У мене є зв’язки в метеоцентрі. Зараз ми туди зателефонуємо і запишемо в цей дурнуватий щоденник всі державні таємниці. Не схлипуйте, панночко! А ну витирайте ваш ніс, і всі підемо до мене чай пити. Вшануйте стареньку.

Де вона, ця професорка? Закурила б свою папиросину і сказала: «Спокійно, колеги!», послалась би на зв’язки в Божественній канцелярії, зупинила б неминуче, невблаганне, знову виручивши свою любу панночку Наталку. А заразом і її батьків. А заразом і всіх решту.

Шкода, що я не палю. Покурила б зараз. Цигарочка між вказівним та безіменним пальчиками, рука на ліктику… Ффе. Жінки-курці того, ні, ТОГО часу дуже відрізняються від жінок-курців цього.

Ось Берточка. Берта Йосипівна.

Вона почала палити в евакуації, бо хотілося їсти. І викладала російську словесність в Одеському військовому музичному училищі, евакуйованому до Ташкента. А вечорами Берточка підробляла у вечірній школі. Там доучувались, проходячи реабілітацію після важких поранень, офіцери, які не встигли закінчити школу до війни. Деякі з них вчилися погано, уроки прогулювали, домашніх завдань не виконували. І Берта врешті обурилась і викликала до школи батьків найбільш затятих прогульників та двієчників. Тата майора Островцева і тата капітана Кацмана. Прийшли татусі. Дуже похилого віку високий широкоплечий генерал у відставці Островцев, батько майора Островцева, та худорлявий дрібненький дантист, дуже старенький доктор Кацман, батько капітана Кацмана. Берта, мініатюрна, тоненька, юна, злякалася, що ж їй тепер робити. Проте обидва батька однаково винувато опустили голови і на несміливі зауваженя переляканої Берти пообіцяли, що діти, їхні сини, змінять своє ставлення до навчання. І сини, майор Островцев і капітан Кацман, заприсяглися, що ніколи більше так не будуть . І справді, припинили прогулювати і вчитися почали доволі пристойно. Берта розповідала, що до кінця життя пробачити собі не могла такого свого, як вона казала, нахабства – викликати двох заклопотаних людей, батьків двох поранених офіцерів, до школи.