Марiанна Гончарова - В очікуванні кінця світу

А онук Нунки Маркіян живе тепер у Кишеневі, працює в національному оркестрі. Також, мабуть, спить зараз, красень, розумниця.

Тут якось знаменитий музикант приїздив із Санкт-Петербурга, керівник одного відомого оркестру, саксофоніст, припустімо. І наші музиканти йому сказали: гей, чуйте, а хочите взнати, як тре по-настоящому на саксофоні грати, е? І цей відомий музикант посміявся з такого нахабства і сказав: «Пхе! Ну-ну…»

І йому також відказали: «А… Ну-ну? Ну-ну, ага!»

І повезли його на молдавсько-циганське весілля в глухе село. Так цей знаменитий музикант, керівник всесвітньо відомого оркестру, мало дуба не врізав, коли юний Маркіян, напівсонний, ліниво взяв саксофон, легенько лизнув дзьобатий мундштук і притьмом, не розігруючись, заграв. Та так, що на чвертьтонах кожен звук, як горошинка, перекочувався. То пристрасно, палко, гаряче, то печально й лагідно звучав його інструмент, то дрібно і весело. Грав він наче навіть знехотя, з непроникним тупуватим сонним виразом обличчя. І як зарядив враз сирбу, танець національний, темп такий скажений – отой відомий музикант пальцями ледь встигав на коліні дріботіти розгублено, очі вирячив і знай повторював заздрісно:

– Звііііідки?! Таке стакато, таке глісандо, а фрулато – де навчився цього фрулато?! Де?!

І Маркіян ніяковів, знизував плечем і бурмотів, та ніде, я ж ото взяв її та й став грати.

– Кого «її»?! – запитував знаменитий музикант.

– Та ж кого-кого. Та ж отету музику, – знову знічено щулився Маркіян, киваючи на старенький саксофон.

І справді – так він грав! Так, що на одному інструменті – та три голоси, – так грав, що знаменитий музикант тоді – ну-ну, так. І напився, і поклявся, що більше ніколи інструмента не торкнеться. Майже як тато великого художника Пабло Пікассо. Ніколи. Але якщо засмучений і водночас утішений талантом сина татусь Пікассо дав обітницю в доброму розумі й тверезій пам’яті і виконав її, то знаменитий музикант – навпаки. Тому, щойно відійшов від потрясіння, почав грати далі. Лише іноді, ночами, в повню, як заведено у музикантів та поетів, стає йому ніяково, і згадує він чарівну гру Маркіяна, і міркує він, що робить не зовсім свою справу, а слід було йти на завод токарем. Або навіть слюсарем. Ось таке враження справила на нього гра Маркіяна, онука цигана Нунки-лудильника-скрипаля.

І це – уявити ж таке! – Маркіян ще тоді нот не знав зовсім. Це вже потім, у музучилищі, куди його взяли як виняток за талант, до нього довго доходило і з великими зусиллями дійшло, що ту саму силу, яка вирує в його душі, виявляється, можна записати крапками і гачками на смугастому папері.

Тепер він знаний бессарабський саксофоніст. Весь світ об’їхав. Коли він зрідка приїздить додому, старий Нунка довго миється в своїй маленькій лазні за будинком, одягає нову сорочку, застібає її до горла, напуцовує чоботи і дістає скрипочку. І жодного тобі галасливого застілля, сидять вони по-сімейному, грають. І вся вулиця біля Циганського моста завмирає – слухає.

Як він там зараз, Нунка… Спить? Чи смалить стару свою чорну люльку. І Циганський міст, таємничий і міцний, свідок різних часів, майже не відбивається в опівнічній чорній крижаній воді.

Свєтка із Сергієм у своєму підводному човні. Мої любі Карташови! Як же вони? Чи знають? Може, зателефонувати? У Сергія завжди увімкнутий телефон – він лікар-кардіолог. Та шкода будити. А раптом не зараз? Раптом ще не зараз. Нехай посплять спокійно. Сергій спить жахливо, Світлана скаржиться. Горлає уві сні:

– Крапельницю! Нітро! Швидко!

У них двері оббиті дерматином, в який колись були запаковані ігрові автомати. Якимись незбагненними шляхами безхазяйний дерматин потрапив до Карташових у дім. Вони оббили цим дерматином вхідні двері. І ззовні, і зсередини. На дверях виявився напис від ігрового автомата: «Підводний човен».

Коли в них збираються друзі, Світлана з Сергієм задраюють люки, і човен лягає на дно – відпочиваємо, випиваємо і багато розмовляємо.

Наталка Карташова. Гідна донька свого батька, весела, щира. Відповідальна і доброзичлива – гідна донька своєї мами. Світлана розповідала, як перший і другий класи школи Наталка провчилася в Норильську, де Карташови працювали. Таємниче місце той Норильськ. Доріг немає взагалі жодних, крім повітряних. Якщо нельотна погода – все, місто відрізане від світу. Славиться як найбільш забруднене місто світу через гірничодобувний та металообробний комбінати. Останній побудували в’язні ГУЛАГу. Норильск, авжеж. Якось там сталась аварія опалювальної системи. Не в окремому районі, а в цілому місті. Свєтка бігла на роботу і дивилася на світлові цифрочки на поштамті – температура повітря -40, -45. Вдома грілися біля благеньких електрообігрівачів. А прогресивне радянське телебачення повідомляло щовечора в програмі «Час», що ремонтні роботи добігають кінця, температура повітря -20.