Анатолій Сергієнко - Невдаха

– Яких півгодини?! Ти приплентався в одинадцятій! Совість у тебе є? А в якому вигляді прийшов? Від тебе на кілометр тхне перегаром! – втрутилася в розмову Ольга.

– В якому? Нормальному! З другом дитинства два роки не бачились. Посиділи трохи, випили по чарці, провів його на вокзал, – виправдовувався я. – Ти і так усіх моїх друзів порозгонила! Ніхто навіть у гості не приходить, бо знають – Ольга буде злитися, ходитиме набундючена, наче індик. Хіба це нормальне ще, товариш приїхав у відрядження, а я його не можу запросити додому?

– У тебе жінка, дитина. Які можуть бути друзі?! У першу чергу про сім'ю треба дбати, – озвалася Ганна Михайлівна. – ось, що я тобі, Іване, скажу: або ти візьмешся за розум, або…

Вона не договорила, однак я усе зрозумів, і мабуть, тоді вперше подумав про розлучення…

Ліс скінчився, стежка бігла в долину, до річки, де за дерев'яним мостом виднівся наш пансіонат. Наш пансіонат… Як швидко я звик до цього слова, хоч минуло три місяці. Три місяці, і як круто змінилося моє життя! Тільки тепер нарешті почав дихати на повні груди. Усе, що було раніш, промайнуло, наче сон. Чорно-білий, безбарвний, порожній сон… А може, й не порожній. Не зміг помітити суттєве, важливе, не зміг вчасно зупинитись, подумати, повернути життя туди, куди потрібно. І тепер тішу себе думкою, навіюю, обманюю, що колись було погано, а зараз добре. Що живу з враженням, наче прийшов з фронту. Немає більше обстрілів важкої артилерії ні на роботі, ні вдома, немає постійних бомбардувань скаргами: в сусіда є, а в тебе нема. Ніхто тебе не смикає, не дорікає, не повчає, живеш і чиниш, як вважаєш за потрібне…

– Здоров, Іване, здоров, кажу! – Так замислився, що одразу й не почув від прохідної голос Сидора Прокоповича, сімдесяти дворічного пенсіонера, колишнього робітника лісгоспу, нині – працівника нашого пансіонату.

Сидір Прокопович поволі підвівся з лави, бадьоро й привітно простягнув руку. Привітавшись, поправив зелений, ще лісгоспівський кашкет і, хитрувато мружачи очі мовив:

– Бачу, ти дарма час не гаєш. Правильно! А то, один та один. Жіночка, я тобі скажу – на всі сто! Молоденька, двадцять літ, не більше.

– Тридцять шість, – уточнив я.

– Ніколи б не подумав, – здивувався старий.– І як вони вхитряються такими молодими бути? А ти – молодець, уже встиг і познайомитись! Гріх таку гарну жінку пускати одну на курорт. Гріх, їй-бо гріх! Моя стара бурчить, кидай, каже, Сидоре, пансіонат, та пильнуй ліпше город. Грушку-лимонку, що від дороги, цієї ночі геть-чисто обчистили. А з копиці сіна таке зробили, наче по ній усю ніч трактор їздив. Мало їм уже лісу, і по городах любляться. Я оце вчора ходив по гриби, за Яківець, там, де бурову вежу збудували, і застукав одну пару, п'ять метрів від дороги. Бачу, голі ноги…

Сидір Прокопович, якщо його вчасно не зупинити, буде теревенити півдня. Ох і любить старий побалакати! Покритикувати сучасну молодь, подискутувати про політику, переповісти цікаву статтю з газети. На лаві – купа свіжих газет, журнал «Огонек». Мабуть, ще не встиг прочитати, а то б він одразу, обзирнувшись довкола, чи ніхто не підслуховує, тихо й довірливо сказав би:

– Головного редактора посадять, ще трохи – і сяде, точно тобі кажу! Таке друкувати… і не боїться, чортяка! Якби років три-чотири тому, поклав би партійний квиток і до Сибіру б загримів. А тепер – перестройка.

Часу в мене було обмаль, зранку від директора одержав термінове завдання: у двох кімнатах третього корпусу поставити батареї водяного опалення. Я дав можливість Сидору Прокоповичу доказати про голі ноги, і для годиться, запитав:

– Де це ви бачили бурову вежу? Я три місяці тут, усі околиці обходив, і про бурову нічого не чув.

– Кілометрів шість звідси, ондечки, за тою горою, – старий показав рукою у бік Яківця. – Десять років тому отих веж було до дідька. Казали геологи, що в нас нафта є, але дуже глибоко. Тоді не змогли дістати, тепер знову приїхали. Але вже інші, ці газ шукають. Одну бурову збудували, на другу механізмів усяких понавозили. Ти ж на буровій працював, мусиш знати.

– Мав справу, – тихо сказав я. Згадувати про колишню роботу – як ніж у серце. Як-не-як – п'ятнадцять років віддав неспокійній роботі. П'ятнадцять років – і такий сумний фінал. Кинув бурову, влаштувався слюсарем-сантехніком. Здається, і працював непогано, і чинив по совісті, а все полетіло шкереберть. Чому піраміда, яку довго і старанно будував, у один мент розсипалася на дрібні шматки? І на думку спало слово: невдаха. Я – невдаха. Людина якій не поталанило в житті, яка не змогла пристосуватись до обставин і в результаті – зазнала поразки. Продовжувати розмову не хотілося. Зараз старий почне розпитувати, співчувати. – Гаразд, піду я, Прокоповичу, хлопці чекають. Після роботи поговоримо про бурову вежу. Розкажете, що ви бачили.