Анатолій Сергієнко - Невдаха

Я ловлю на собі її серйозний пильний погляд, у грудях закипає глухе роздратування. Не може жити без повчань, зауважень, без постійних дорікань, навіть тепер. Важко зітхаю й кажу:

– Ага, безвідповідальна, такий вже вдався. Тобі цього не зрозуміти.

– Зітхай, зітхай, скоро будеш битися головою об стінку, і проситися назад, – пророче говорить колишня дружина, насуплює брови і твердо, непохитно, з впевненістю жінки, яка ніколи не кидає слів на вітер, додає: – але я не пущу.

Цікаво, з якою метою ти сюди приїхала? Чи не натякнути на те, що час вертатись додому? Гадаєш: перебіситься чоловік, одумається і приповзе на колінах. Не врахувала, що все набагато складніше, ніж здається.

– До речі, – каже далі Ольга, – твоя мама надіслала меду і яблук. Ти батькам так і не написав, що ми розлучилися?

– Не написав. У мами хворе серце, не варто травмувати.

– Вона має скоро приїхати, що я їй скажу?

– Скажеш, поїхав у відрядження.

– А з медом, що робити?

– Їсти, що ще з ним можна робити?! Ти його любиш, та й Іванці смакує…

– Нам від тебе нічого не потрібно, – закопилює губу Ольга.

– Маємо всього досить. Соромно на очі людям показуватись.

Потрібно терміново переводити розмову на інше. Ще трохи і виникне сварка. Ольга заводилась з півоберта.

– Як тобі селище, пансіонат, сподобалися? – запитую я. – Курорт всесоюзного значення!

– Можна подумати, що я ніколи тут не була, – злісно відказує Ольга, і по хвилі, певно збагнувши, що сваритись не варто, тихо додає:

– Я у відрядження приїхала, тридцять кілометрів звідси.

– Надовго? – вихоплюється у мене. – Щось не пригадую, щоб за п'ятнадцять років ти хоч раз їздила у відрядження.

Вона червоніє, робить відверто зневажливу гримасу і спокійно відказує:

– Сьогодні їду назад. Оце одну справу владнаю і – на поїзд…

Перехожі чоловіки (і де їх стільки взялося, отих відпочиваючих?) пострілювали на Ольгу очима, озиралися услід. Ще б пак! Таку гарну жінку навіть у гарячі літні місяці сезону, коли усякого жіноцтва налітає сюди, наче у вулик бджіл, ще треба пошукати. В душі заворушився вогник ревнощів, однак швидко згас, наштовхнувшись на холодну крижину згадок.

В автобусі Ольга сіла біля вікна. Сніп сонячних променів упав на вродливе, зосереджене лице. Уста міцно стиснені, великі темні очі повні смутку. Здається, ще трохи і вона заплаче. Мені стає чомусь шкода Ольги. Тихий, ніжний сум підступно обплутує мене, наче звуки чарівної флейти, серце тіпається, хочеться щось сказати хороше, приємне, я мовчу, і мабуть, очі таки видають мій стан, бо колишня дружина переможно всміхається і на її лице лягає вираз неприступної вищості.

Автобус рушає, я махаю на прощання рукою, але Ольга не відповідає. Горда, вона завше була шляхетно-гордою жінкою. Залізо-бетонна гордість, яку ніщо не змогло похитнути: ні час, ні доля, ні мій безглуздий вчинок… Звичайно, вона має рацію. Вчинити так може людина психічно ненормальна. Хоча зі психікою у мене все гаразд. Спеціально перевірявся у лікаря. Взагалі, після того, як відніс заяву на розлучення, ретельно обстежив своє здоров'я. Гадав, болячок маю усяких до дідька. Однак лікарі нічого серйозного не виявили.

День сьогодні гарний, сонячний. Теплий вітерець приємно лоскотав шию. З автовокзалу побрів навпростець, бічною вуличкою. Далі стежкою через захаращений туристами лісок, який виводив до нашого пансіонату.

Не треба було Ользі приїжджати, не треба ворушити минуле. Ні їй, ні мені від цього не полегшає. Уявив, як Ольга, приїхавши до міста, одразу прийде до матері. Уявив обличчя Ганни Михайлівни, закам'яніле, напружене, і німе запитання в очах: як він там, чи взявся за розум? Непутящий зять трапився, ох, непутящий, певно, думає вона. Аби знати раніше, як воно все повернеться. А ще злі язики сусідів – кинув доньку, і власна безсилість залагодити конфлікт. Ганна Михайлівна довго мовчала, не втручалася у наші з Ольгою стосунки, врешті і в неї терпець урвався. Пам'ятаю нашу розмову. Теща не підвищувала голосу, не звинувачувала мене у всіх гріхах, лише з докором глянула й розсудливо мовила:

– Бачиш, що ти з нею зробив?! – Вона кивнула у бік Ольги, яка сиділа на канапі й плакала. – Кому потрібне таке життя? Не виходить у вас, то не мучте одне одного.

– Знову винен? – злісно кинув я. – Не так повернувся, не те сказав, пізно прийшов – одразу істерика, плач! Затримався трохи, ну і що? Маю я право врешті-решт поговорити з товаришем, навіть випити чарку і прийти додому на півгодини пізніше?