Василь Базів - Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

У полоні державних і бандерівських прапорів виколисувалася на осонні жалобна процесія, згущуючись, як передгрозове хмаровиння, довкруж виритої у земній кулі ями.

Траурний мітинг, як і належиться, відкрив губернатор Микола Гарматій:

– Від рук московського вбивці загинув безстрашний воїн Української повстанської армії, наш старший побратим, пан Петро Сабун. Доля розлучила його із рідною землею, але на рідній землі він злучився із смертю. Ми, нащадки славних вояків визвольних змагань, будемо гідними продовжувачами справи наших батьків. Нам випало будувати незалежну Україну, за яку віддавали життя тисячі героїв, серед яких є славної пам’яті Петро Сабун. Ми клянемося, що вбивця буде знайдений. Ми помстимося за нашого героя, що поліг у мирний час. Вічна пам’ять герою! Слава Україні!

«Героям слава!» – вивергала жалобна процесія. А відтак жалі плачу поглинули канонаду салютів почесної варти.

Священики, яких тут зійшлося зі всіх околиць нечуваною чотою, намагалися якнайвище підняти у траурних промовах і панахидних октавах значущість для Бога і людей цього чоловіка, що прожив, як святий, і вмер, як великомученик.

Народ не квапився розходитись. Не могли зрушити із почесної варти старі бандерівці, які так і не збагнули, чому отак має завершуватися ювілей їхньої боротьби. А може, боротьба ця не завершена, якщо Петро Сабун впав на полі невидимого бою?

Гарматій стояв при вході на цвинтар біля службового «мерседеса» і методично витирав піт, що обтікав рівчаками його дебелу статуру. Хвилювання і спека робили своє навіть із всесильним губернатором, що виглядав як хлюпик. Він до останнього моменту боявся, щоб не вискочив із гурту цих старих партизанів якийсь їхній особіст і не згадав тут його батька, ястрібка, що під орудою чекістів гасали по лісах за повстанцями. Інформація про губернаторського пращура ретельно зберігалася у таємних шафах райвідділу КДБ, але раптом його вирішили здати, розцінивши його гру у націоналізм надто схожою на реальний патріотизм керівника області. Здається, він вміло балансував між старорежимним підпіллям, бо ніхто із червоних визволителів 44-го року назад на береги Волги не виїхав, і уже колишнім бандерівським підпіллям, яке не тільки легалізувалося, а стало загрозою усім комуністичним вихрестам, до яких належав син війта-сексота і колишній член обкому партії, а тепер – ультра-націоналістичний губернатор.

– Іди-но сюди, генерал, – поманив господар області начальника міліції.

– Ти сам розумієш, справа політична. Міжнародний резонанс. Що там у тебе? – відійшли від дороги, переводячи розмову посеред натовпу у тоновий режим шепотіння.

– Поки важко сказати щось конкретне, Миколо Семеновичу. – Генерал був наляканий не менше, ніж його політичний шеф, бо уся ця катавасія могла коштувати йому погонів. – Є деякі зачіпки, але поки що…

– Ти не жартуй. Сам розумієш, яка то публіка. Он вони мені жити, ті старі пердуни, не дають. Робив в обкомі, комуняка. І при ньому в області бандерівця, та ще й канадського, вбили. Відчуваєш, яку можуть нам політику пришити. Ти ж також не зі схрону виліз, а кував свою кар’єру у ментовських рядах під мудрим проводом партії. Але ми можемо з тобою вискочити в дамки. Нема такого поганого, щоб на добре не вийшло. Ми маємо знайти вбивцю і дати на розтерзання цим дідам.

– Легко сказати – знайти. Вітра – у полі, – скривився у сумній посмішці головний міліціонер, бо за цих кілька днів він справді стояв на місці зі всім своїм слідчим апаратом. Жодна версія не знаходила жодного не те що підтвердження, а навіть натяку.

– У якому полі, генерал ти вошивий. Ти не знаєш, у якому полі шукати? Ти чув мій спіч коло ями? – Гарматій скипів, бо сповільнена реакція цього міліцейського тугодума виводила його із себе.

– Ну чув.

– І що ти чув?

– Ну що поліг герой. Слава герою.

– Ні хера ти не чув, герою із тертої бульби. Від рук московського вбивці – от що ти мав почути. От тобі єдине поле, на якому треба, як ви там кажете, рити і рити.

– Ну є така одна із версій, – скривився генерал, бо шукати «руку Москви» – то був найдовший шлях, бо шукати тут нині московських агентів – ніхто у Києві йому таких наводок не давав.

– Що значить – одна із версій? Не одна, а єдина. Справа виключно політична. Он йди спитай тисячі цих плакальників – хто його вбив? І почуєш: а хто ще мав убити діда, як не москалі, – позиція колишнього члена обкому просто вражала таким враз пробудженим патріотизмом.