Василь Базів - Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Пантєлєєва почала оговтуватись, зачувши, що він, той, що перед нею у цю мить, не її вважає своїм головним ворогом. Вона таки знала, що він буде діставати їх там, нагорі.

– Григорію Андрійовичу, ви знаєте, я вам не ворог, я роблю те, що маю робити тут, я вас попереджала, що це погано скінчиться, коли ви посадили мого шефа в тюрягу прямо із SNTower. Він ще тоді сказав, що усе. Твій консул – не жилець. Хана йому. І хіба не так? Ви знаєте, міністр у нього в руках.

– А RCNP, канадська спецслужба, теж у нього в руках? – Згадка про спецслужбу кинула Валюшу у холодний піт. Вдома вони, мафіозі, нікого і нічого не боялися. Уся справа – тільки «цена вопроса». Можна було купити усіх і уся – у СБУ і генпрокуратурі, у кабміні і адміністрації президента. І коли ти можеш собі дозволити жити за принципом «Ми за ценой нє постоім», то, вважай, усе це, що державою зветься, попросту у твоїй кишені. Але от зарубіжні спецслужби… Отут лафа закінчується. Якщо навіть ти ходиш у баньку із самим гарантом і наспівуєш разом з ним «мурку» під семиструнну гітару, тут, за кордоном, можеш загриміти за милу душу. Отакий дивний світ для нашого брата-клептократа, дивний і дуже небезпечний.

– А до чого тут RCNP? То є справа наша, українська, – Валюша рефлексувала, як і кожен український злодій. Дуже поширена форма патріотизму під гаслом «Руки геть від патріота, усіляким заграничним ментам!». Тільки ненька Україна має право до своїх злодіїв. Це був практично єдиний випадок, коли вони апелювали до України. А так вона їм «сто лєт нє нужна».

– Та ні, ви є не українська містечкова мафія – ви є мафія міжнародна, – Григорій встав з-за столу і впритул підійшов до туші, що тряслася із наростаючою амплітудою. Уже тепер в його очах почав розгорятися вогонь. О, не приведи Господь, потрапити на попелище братівського гніву. Добрі люди його поважали, але різного роду негідники боялися цього вогню, як пекла. І скільки їх згоріло на згарищі його вічної гонитви за справедливістю? Невичерпне милосердя вживалося у ньому із непоборною силою розплати для кожного вилупка, який намірявся торгувати у храмі. – І злочини ви вчиняєте під дипломатичним прикриттям у країні перебування. Тут, у Канаді. І відповідати будете за канадськими законами. І тутешнього міністра ви не купите, як не змогли купити мене.

За дверима почувся крик, який миттєво наближався і наростав.

Валентина перелякано та інстинктивно почала визирати у вікно. Те, що вона побачила, шокувало її. Адже вуличний протест мав слугувати за доведеним їй зверху сценарієм тлом для виконання саме нею, довіреною особою міністра, його кадрового наказу. А тут перед її очима горілиць лежав той самий Жора, якому вона вчора вручила асигнації для провокації.

– Чого ж ти так злякалася? Це уже канадський спецназ йде тебе арештовувати.

Валюша впала у стан істерики. І неначе порятунок від найстрашнішого, щойно змальованого генконсулом, у кабінет, вивалюючи двері, влітає жіночий гурт протестувальників на чолі із Зоряною.

– Якби ви знали, пане консуле, що тут робиться під вашими вікнами?! – розводить руками розпашіла провідниця повсталих мас, а згодом ловить за волосся Валентину, яка намагалася втекти. – Впіймали московського провокатора, що тримав плакат проти вас. Ми його притиснули, а він каже: мені бабки дала жирна Валюша, щоб я попер проти консула. Ота сука все організувала. Московська підстилка! – уся жіноча ватага тягала Валюшу за волосся по кабінету, як відьму, пійману на гарячому у часи середньовіччя.

І треба ж таке – консул мусив рятувати жертву народного гніву. Йому ледь вдалося вирвати її із рук розлючених жінок і відвернути щойно неминучу розправу.

– Охолоньте, дівчата. Вгамуйтесь. За те, що виявили провокаторів, оголошую вам подяку. Ми з нею розберемося. Можете не сумніватися.

– Що ти розберешся! Коли ти уже не консул? – замотана у власні мокрі патла, пробелькотіла Валюша у нестямі, сама злякавшись такої необачної відваги.

– Що ти сказала, гнидо? – на неї знову кидаються усім гуртом жінки.

– То вона пожартувала. Дайте собі спокій. Ідіть собі з Богом. Ми тут трохи розберемося між собою і вам дамо про все знати. Добре?

– Як скажете, пане Братів, – Зоряна із подругами поволі виходили. – Ох, попадешся ти мені ще десь на березі Онтаріо. Втоплю, як гадину!

– Ти також можеш йти, – Григорій піднімає Валентину із підлоги. – Чи, може, хочеш справи приймати?

Вона неначе оніміла. Прожогом кинулася до дверей, трясучи тлустими сідницями, як бальонами.