Василь Базів - Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

– А вас, пане Юрку, я прошу залишитися. Ох, і зміїне кубло ми розворушили. Засичала мафія, засичала. Хоча ми її лише злегка палицею поплескали.

Похоронна хода розтягнулася, як тятива лука верховинських стрільців, аж від крайнього видолинку до верхньої полонини, яку предки із невідомих прадавніх часів облюбували як місцину для вічного спочинку. Домовину несли дгорі, неначе на саме небо, аби передати у руки самого Господа Бога новоприставленого до воріт небесних.

Село все ще перебувало у стані приголомшливого заціпеніння. Мало хто у селі знав, а як знав, то мовчав, що брат Йосифа Сабуна живе у капіталістичній Канаді. Ще менше пам’ятали його, бо, як тепер кажуть, у середньому шкільному віці однієї сльотавої ночі пішов у хащі і не вернувся. Іноді під покровом ночі навідувався до батьків, але про то не смів ніхто знати, бо що за німецьких нацистів, що за московських комуністів село, як і кожне інше, перебувало під пильним оком сексотів. Час від часу їх вичисляла служба безпеки ОУН-УПА, і то вже була справа таких, як Петро, вичищати від цієї нечисті кожне верховинське поселення. І роботи таким лісовим «санітарам» вистачало, бо більшовики, як завше, робили головну ставку на зрадників, вбиваючи клин між народом і повстанцями.

Коли Україна стала незалежною, він дався чути, на превелике здивування односельців, бо не усі у селі зраділи такій звістці. Бо у селі жили діти та внуки сексотів, більшість яких перебрали за спадковістю нашийник відступника. У картотеках НКВС зберігався поіменний реєстр зламаних моральних хребтів, а відтак, коли підростало потомство у лавах піонерії і комсомолу, за тим самим іменем реєстр поповнювали нові генерації отруйного зілля.

Коли Йосиф Сабун, невиліковний від дитячої наївності, розносив по селу заокеанську новину, що той самий Петро Сабун, гроза упівської протимосковської розвідки, його рідний братчик приїде із Канади на повстанський ювілей і заверне до рідної домівки, у селі воліли не підтримувати із ним розмов.

Мало що той брат тут наговорить про кожного. На верховині за радянського владарювання устоялося вже інше життя. Діти сексотів, завдяки заслугам батьків, отримали від режиму зелену карту. Ті, що були більш тямущі, за спеціальними списками йшли до інститутів. А ті, що тупіші, ставали до престижних професій комбайнерів чи водіїв і замість дипломів про вищу школу отримували компенсацію у вигляді орденів і медалей для передовиків будівництва комунізму.

Цим розмаїтим передовикам, перед тим як відчиняти привілейовані двері, у райвідділах КДБ показували заяви їхніх батьків про співпрацю із органами НКВС, а також численні доноси, у результаті яких жертвами ставали тисячі невинних людей у криваві повоєнні десятиліття. Така форма вербування нових стукачів спрацьовувала безвідмовно.

Так із цього юдиного потомства Москва формувала у Західній Україні нову еліту, сервільно услужливу режимові й агресивно войовничу до різного роду проявів українського «буржуазного націоналізму».

Тому звістка про вбивство Петра Сабуна змусила село здригнутися. Як це так – у незалежній Україні? Та ще й у момент не те що реабілітації, а якнайгучнішої героїзації вбили бандерівця, та ще й заокеанського?!

Але як би там не ширилися хвилі нечуваного збурення у народній свідомості, невблаганне дійство прощання із людиною, у якої відібрали життя, мусило відбуватися у стислому скорботному часі. І то було вперше, коли на високій полонині хоронили вояка УПА. Тоді, коли вони піввіку тому гинули у боях із зайдами, з ними прощалися таємно, тому й могили їхні донині залишалися хіба що у пам’яті поодиноких очевидців, що або самі за віком пішли услід за убієнними, або уже не могли отверзнути зціплені багаторічним страхом вуста.

А тут вперше на людях, відкрито хоронять полеглого бандерівця. Не знала ця предвічна полонина такого велелюддя, яке зібрав на свою прощальну із цим світом ходу Петро Сабун. Не йшли за його домовиною діти та внуки, бо заборгував він перед Всевишнім у цьому первородному обов’язку людини не зупиняти на собі рід людський, але за ним йшла уся Україна – його дітище, якому він офірував життя, обірване так несподівано.

Якби він, вічно допитливий і одухотворений горець, йшов сам за своєю труною, він би терзав себе отою вічною своєю безмірністю справедливості – хіба ж заслуговував на таку смерть у тебе, Спасителю небесний? Чим я завинив, що вмився кров’ю на улюбленій моїй Україні, з якою розлучила мене безжальна рука невидимого ката?