Василь Базів - Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Ця поважна пані не надто вирізнялася з-поміж своїх підопічних за віком, бо сама за тривалі десятиліття споважніла до сеньйорського статусу, але про це було відомо усім довкруж, окрім неї самої, бо генеральній опікунці здавалося, що сповільнений час для пансіонаріїв передовсім стосується її самої аж до такої міри, що той час непідвладний над нею.

Вона завше чекала дорогого гостя ще на під’їзді, а відтак супроводжувала по усіх лабіринтах цього райського пансіону.

– Ви знаєте, що я подумав. Напевне, отак собі уявляли комунізм ті його будівники, які вдома доживають віка на мізерні пенсії у нужді, – подався у свої лабіринти осмислення Григорій, чемно слідуючи за не по літах жвавою поводиркою.

Пані Стефанія, якій здавалося, що вона на півжиття молодша, ніж було насправді, вміла якось дзвінко сміятися.

– Та тут, пане консуле, трохи інші будівники. Як ви там кажете в Україні, воєнні ветерани. Вони хотіли будувати Україну, але не комунізм. Та не судилося.

– Нічого, пані Стефаніє, ми за них це зробимо. А вони нехай тут уже відпочивають. Потішаться життям під вашою чуйною опікою.

– А ви гадаєте, що вони хочуть відпочивати. Ці дідугани далі борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.

Враз опинилися на порозі розлогої веранди. В оточенні величавої колонади сидів у лікарняному кріслі старець. Вдивлявся в далечінь, неначе не існувало для нього світу довкруж. І справа навіть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що маліє у часовій оптиці, на видноколах котрої яскравіють події, блиск яких пробивається крізь товщу десятиліть.

Є незбагненна спільність між усіма людьми і на усіх континентах, яким судилося у молоді роки бути на відстані витягнутої руки зі смертю, які прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пішли туди, де життя відбирають, – на війну. І на схилі віку усі ветерани усіх армій потрапляють у спільний для них полон спогадів про молодість, яка виривалася із лещат смерті.

– Що, пане Петре, Україну виглядаєте? А от я вам привела її поважного посланника. Спеціально приїхав, аби вас навідати і передати уклін від неньки України.

– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привітався консул, тиснучи не по літах міцну руку ветерана.

– Слава навіки Богу, – відповів, із неприхованою цікавістю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так віталися українські дипломати. Пам’ятаєш, Стефко, позаторік також приходив консуль і навіть говорити не вмів українською. А тут так звертаєтесь, пане, як було вдома, у моїм селі.

– А чому було? Так і нині у вашому й у моєму селі люди благословляють одне одного при зустрічі іменем Бога.

– Боже, як то мило таке слухати. А я, пане консуль, скоро перевірю, чи то правда, то шо ви кажете.

– А то як? – розсміявся Братів.

– Додому поїду, прошу пана. Мушу поїхати. Вмирати я не збираюся, щоб так, перед смертю. Рація інакша. Я ж чоловік воєнний. Поїду за наказом.

– Наказ є наказ. – Консулу розмова видавалася щораз цікавішою. Була ця ветеранська бравада доволі щирою і завше вартою поваги.

– Справа у тому, що пан Петро – предсідник канадської Булави вояків УПА, – пані Стефка поквапилася продемонструвати свою патріотичну обізнаність.

– А Булава наша скликає всесвітній збір. Вперше – у вільній Україні. І як мені не поїхати? Надійшов наказ від побратимів з краю. То я уже тут сиджу і ніби виджу Україну. А то тисячі миль. І ще довших десятки літ.

– Якщо вам накладає медичну візу на бойовий наказ пані Стефанія, то до ваших послуг уся наша консульська допомога.

– О, добре, що ви нагодилися. Хотів бим відвідати брата рідного Йосифа. Бо, як би там було, я тут не при канонах, а почесний пенсіонер. Може, бим поміг йому. Бідує там у горах. За совітів ніц не змінилося у Карпатах. Нарід гарує, як худобина, по верховинах. То поміг би йому. Бодай на старість. Чи як ви кажете?

– Чом би й ні. Дуже добра справа.

– То я прошу вашої помочі. Якби знайти мого Йосифця. Ачей не давався чути. За совітів я також не міг голоситися, бо якби вчули більшовики, що він має у Канаді живого брата-бандерівця, вивезли на Сибір. Чи як ви кажете?

– Цілком можливо. Може, на старість би й не повезли за Урал, але мав би проблеми родич канадського націоналіста гарантовано. – Братів знав це достеменно, бо й сам проходив через це сито, хоча вихідці із його родини покинули Україну ще у часи Першої світової війни. – І не тільки він, а і його діти. Було так, що при будь-яких посадових призначеннях треба було відповідати на запитання анкети «Чи є у вас родичі за кордоном?». Ви знаєте, а вони, москалі, боялися вас, повстанців у вигнанні, до останнього. Все чекали, що ви приїдете їм повстання робити.