Василь Базів - Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

У дипломатичних прийомів є свої неписані протоколи. Власне, для самих дипломатів це не так врочисте частування, як робота. Бо офіційний спіч – то лише початок міжнародної комунікації, яка оволодіває велелюдним зібранням. Тут заведено підходити один до одного і зав’язувати розмову із незнайомцем, як із другом дитинства, без формальних прелюдій ставити прямі запитання, які не прийнято озвучувати з трибун або у міждержавному листуванні. На дипломатичних сходинах світова комунікація прозора, як жодна інша, обплутана умовностями і ритуалами, а часто попросту хитрощами публічної риторики.

Але цього разу сенсаційна промова українського генконсула підняла спілкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як із щирих людських покликань іноземці прагнули особисто познайомитись із колегою, котрий вразив їх щойно своїм тріумфом.

Знову вишикувалася черга із бажаючих запізнатися із колегою, осипати його неформальними компліментами, домовитися про зустріч, запросити в гості на свою суверенну територію, якою є кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братів мусив, як актор на сцені, тримати посмішку, що у цю мить була радше лише ширмою, під якою корчилася, приголомшена інформаційною блискавкою, його свідомість.

По-своєму не вгавали, однак, рідні братове і сестри – канадські українці впали у якийсь очікуваний десятиліттями патріотичний екстаз, що оволодів ними цієї благодатної миті:

– Браво!

– Ми пишаємося вами!

– Але ж то був спіч! Ні, ще не вмерла Україна і не вмре ніколи! – промовляв, щоб усі чули, поважний джентльмен.

– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спічами не здивуєш? – перепитував його інший пан із онтарійським акцентом.

– Та ні, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував українського дипломата крізь коридор тріумфу, який влаштували йому імпровізовано учасники прийому.

Знову все той же нескінченний шейк-генд. Але було видно, що Григорій уже не тут. Уже в іншому місці, з якого його щойно поцілили прямо у серце в момент істини, яких не так багато трапляється у житті людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислів.

Його виучка мимоволі сприймати події, навіть приголомшливі і прикрі, більше, аніж як події, а як живі оболонки смислів, несли непомірний психологічний тягар, бо кожен раз, окрім того, що ти сприймаєш те, що відбувається усіма засобами світовідображення, ти ще й запитуєш себе – що би це означало? В моменти зламу подієвої траєкторії життя він дуже часто не знаходив відповіді, не міг розшифрувати смисл того, що трапилося, особливо коли черговий сюрприз долі був мало не смертельним ударом у спину. Люди, наділені загостреним почуттям справедливості до інших, не позбавлені такої слабкості, як очікування такого ж почуття і до самих себе. На кожному такому падінні під хрестом він автоматично, як кожен смертний, сподівався би радше на подяку за сходження услід за Спасителем на Голгофу для відкуплення ближніх, а вони, ті з них, котрі отут найближче, залюбки лупцювали його батогом по спині.

Вирвавшись усе ж із тісних потоків збудженого люду, він попрямував в офісну кімнату, що слугувала у ході підготовки своєрідним організаційним штабом. Рішуче зачинив за собою двері, відгороджуючись від вавилонського гомону.

У добре ізольованому офісі враз стало тихо, як на нічній переправі. Він знову сам із собою. Неначе не було й нема вистави за дверима із його головною роллю. Отут, за крок, йому належить зануритися в іншу реальність, що траплялося з ним доволі часто. Його карколомне життя було нашпиговане мінами, здавалося, мало не на кожному кроці. Деякі із пасток він навчився оминати. А в інші втрапляв. А потім відчайдушно видирався, гоячи рани на ходу. Таким є життя кожного, хто не ходить манівцями, а йде тільки туди, куди веде совість. То важка дорога, але тільки вона веде до самого себе.

Не без того, що він волів би часом уникнути цього слалому над незліченними прірвами. Таким наче було і це дипломатичне відрядження, яке можна було бодай пробувати леліяти в уяві як перепочинок. Ну хоча б трохи спокою перед черговим боєм там, удома, де для того, кому не байдуже, хто не має сили засунути собі кляп у рот, – вічна війна. От і маєш перепочинок. Що було би, якби опісля патетичної промови він узяв і зачитав привселюдно і на весь світ папірець, який поклала йому на стіл секретарка Олена. Ювілей держави, патріотизм аж тріщить, Ярослав Мудрий із його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усіх країн, єднайтесь, бо витримати таку новину ваші слухові рецептори не здатні.