Василь Базів - Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Зазвичай протестували проти президента. Найвищий начальник несе відповідальність за долю кожного, тому повнота влади передбачає повноту її вразливості. Дипломатів особисто не чіпали, хоча не усім було зрозуміло, чому генеральний консул, такий авторитетний і популярний, не вийде на вулицю і разом зі всіма присутніми не вигукне: «Кучму геть!»? І коли помірковані бунтарі вели роз’яснювальну роботу у масах, що у такому разі миттєво пішов би ГЕТЬ не Кучма, а генконсул, то саме цього ви хочете? Протверезіння наставало, хоча не завжди.

З другого боку, той самий консул мусив інформувати центр про акції протесту – мусив, бо паралельно це робили таємні стукачі. А там, нагорі, здебільшого була єдина реакція – а почему вы не остановили этих дураков, не дорабатываете, товарищ консул, или вы вместе с этими антипрезидентскими силами?

Тому дипломат завше був між молотом і ковадлом. Розраховувати на розуміння поціновувачів твоєї роботи на площі Михайлівській чи на вулиці Банковій у Києві були ще важче, ніж досягти усвідомлення твого становища камікадзе на вулиці Блюр у Торонто.

Однак цього разу змістове наповнення атаки на генконсульство заграло невідомими досі мотивами. Крізь натовп маневрувала група особливо скандальних типів, які тримали у руках плакат «Геть генерального консула, приспішника президента».

Їх сторонилися, однак агресивна меншість чи навіть групка навіжених була настільки екзальтованою, що стихійний натовп отетерів. Почервонілі очиська у супрязі із різким алкогольним перегаром – усе це сіяло острах серед оточуючих. Як правило, до організації своїх акцій лідери трудової еміграції ставилися відповідально – бомжів і наркоманів у перші ряди не підпускали. Якби так, досить було зробити фото чи відео і показати у Києві – от, мовляв, справжнє обличчя протестуючої діаспори.

Цього разу виглядало, що неодмінного правила чистоти рядів не дотрималися, бо, як ніколи, публіка зібралася більш ніж підозріла. Асоціальні типи зайняли передній край, створюючи вельми непривабливу телекартинку для місцевих каналів, які залюбки за законами жанру висвітлювали ці рідкісні збурення у респектабельній Канаді, тим паче що самої Канади вони не стосувалися.

Антиконсульський плакат викликав у загальній масі більш ніж подив.

Врешті, оціпеніння почало відступати. Гомін нерозуміння, а відтак невдоволення поповз по на мить принишклих рядах, з яких враз на передній план вийшла знана у всьому мегаполісі активістка у вишиванці, пані Зоряна.

Її авторитет у вуличних баталіях був незаперечним. Вона мала бунтівний досвід ще із акцій «Україна без Кучми» у Києві, що, власне, і змусила цю привабливу, але уже не молоду жінку ховатися від переслідувань за океаном.

– Ти що тут повісив, дурню! – Зоряна схопила за руку крикливого типа, показового пацієнта алкогольних диспансерів, що тримав плакат проти консула.

– А он такой же, как і єтот рижий. Поняла? – відгавкувався, задкуючи, знічений «герой».

– Та що то за москаль тут взявся? Люди, ви його знаєте? По рускі калякає. Хто його знає? – Зоряна однією рукою вирвала плакат і почала топтати, а другою потягнула за засмалену гриву на середину вулиці опецькуватого москалика.

Народ почав змикати ряди, і над миршавим типом нависла уже призабута у цих краях загроза суду Лінча.

– Не знаємо такого!

– Провокатор!

– Московський агент! – сипалися звідусіль вигуки. А відтак у хід пішли кулаки.

– Жора, бєгі! – кинувся на поміч ще один із провокаторів.

– Ви шо, оборзелі, – огризався, відбиваючись, Жора. – Он же моєй тьоще візу не дав. Говоре, давай бабки.

– Так то ж провокатор! – Зоряна схопила гучномовець, і від її рішучості годі було чекати пощади. – Ловіть його, люди!

Жору взяли під ноги, могло трапитись непоправне, але він впав прямо перед паном Чуйком, що якраз прямував до генконсульства.

– О, то ви, пане Юрку, – стримуючи натовп, звернулася до поважного лідера громади подруга Зоряни Тетяна. – Цей бомж прийшов із плакатом проти консула.

Пан Юрій уважно розглядав підозрілого типа.

– Те, що він не з нашої громади, то я даю голову навідріз. Але є друге важливе – хто його підіслав? – багаторічний досвід боротьби із московськими провокаціями в українській громаді впродовж десятиліть відточив в авторитетного провідника навіть візуальну безпомилкову реакцію.

– Хто тебе прислав, москалю смердючий, – дебелі хлопці уже скручували руки і в’язи провокатору.